Ада Роговцева: «Перші сльози від мистецтва, а не від горя...»

Народна артистка України — про поїздку на схід країни, відмову зніматися в Криму, роботу у виставі «Утікачки» і ставлення до телесеріалів

 

Хороші новини сьогодні на вагу золота. Але бувають. Наприклад, прем’єра вистави «Утікачки», що відбулася днями у Київському театрі «Сузір’я». В основі — камерна п’єса П’єра Пальмада і Крістофа Дютюрона на двох актрис. В українському варіанті — на двох дуже хороших актрис: Аду Роговцеву (Клод) і Світлану Орличенко (Марго). Режисер — Катерина Степанкова.

Тут немає головної героїні — обидві ролі рівнозначні. Сюжет простий. Клод, у якої півроку тому помер чоловік, втікає з притулку для пристарілих з глузливо-романтичною назвою «Ірисовий гай», куди її помістила байдужа дочка. Марго, яка живе в достатку і позірній гармонії, в день 18-річчя власної дитини раптом розуміє, що все її життя — міф і всім до неї байдуже. І йде світ за очі, прихопивши не потрібні, але улюблені речі і залишивши домочадцям хвацького змісту записку: «До біса!» Утікачки зустрічаються на автобані, марно намагаючись зупинити таксі. Це зав’язка.

А далі починаються пригоди двох жінок, які вирішилися кинути виклик долі. Різних за віком, темпераментом, життєвим досвідом і ставленням до життя. Спостерігати за словесною дуеллю випадкових попутниць шалено цікаво. Особисто я ніколи не бачила таку Роговцеву — живу, відчайдушну, гостру на язик Клод (діалоги виписані досить вдало). Вона грає так чарівно, що починаєш сміятися ще до того, як актриса виголошує репліку. Образ, який ліпить Ада Миколаївна, зримувався у мене з двома іншими героїнями, яких грали Зінаїда Шарко («Квартет», пітерський БДТ) і Ольга Аросєва (антреприза «Афінські ночі»). Але якщо там задоволення було передбачуваним: обидві актриси гострохарактерні, то Ада Роговцева з легкістю ламає стереотипи про своє акторське амплуа.

Не пасує і Марго. Недооцінена серед українських режисерів актриса Театру на Лівому березі Світлана Орличенко тримає удар майстерно, скупішими графічними розчерками (роль зобов’язує) так точно представляє свою героїню, що можна розписати її попереднє життя по хвилинах. Про «золоті клітки» Рубльовки, думаю, всі чули?.. Щось схоже на це.

Актрисам дуже комфортно на маленькій сцені театру «Сузір’я» — це вже заслуга художника Тараса Ткаченка і режисера Катерини Степанкової. «Чарівні» валізи, в яких заховані необхідні для спектаклю атрибути, а, коли потрібно, з’являються навіть і корівки, яких доять героїні, відпрацьовуючи нічліг, — дотепний і лаконічний приспів до того, що відбувається на підмостках. І актрисам не заважають, і акценти, де потрібно, розставляють.

Вистава вдалася. Легка, дотепна, глибока. Як на мене, це саме той випадок, коли, «посміхаючись, панове...» — автори п’єси, команда, яка її поставила, і, звичайно ж, актриси Ада Роговцева і Світлана Орлченко — говорили про категорії швидкоплинні, про те, що стосується кожного з нас. Чоловіків і жінок, молодих і не дуже, холериків і меланхоліків, православних і мусульман, українців, грузинів, англійців, французів. І навіть — росіян. Про кохання і смерть. Байдужість і дружбу. Життя, яке дуже коротке, як виявляється. І потрібно прожити його так... Загалом, його потрібно прожити.

...Після вистави я зазирнула до гостинної квартири з вікнами на Софію, аби привітати «винуватців» чудового вечора і поговорити про те, що залишилося за кулісами. Розмова вийшла не лише — і не стільки — про прем’єру.

— Адо Миколаївно, сьогодні, коли температура спілкування між людьми — у побуті, ЗМІ, телепрограмах, Фейсбуці — стійко стоїть на позначці «дуже гаряче» і всі знають вашу громадянську позицію, хочу почати розмову не з прем’єри «Утікачок», а з нещодавньої вашої поїздки на схід України. Це було спонтанне рішення чи ви планували проведення творчих зустрічей у східному регіоні заздалегідь?

— Ініціатор поїздки Катя (донька Катерина Степанкова. — Авт.). Тільки-но звільнили Слов’янськ, вона сказала: «Мамо! Ми повинні поїхати туди. Ти готова?» Звичайно, я була готова. А це дуже непросто зробити в нинішній ситуації: коли йде «гуманітарка», їй відкривають коридор — привезли, здали, виїхали. Нас же потрібно було доставити в цей регіон, забезпечити житлом, хоча б кілька разів на день погодувати і, найголовніше, знайти в розбомблених містах незруйновану залу, де можна було б провести концерт. Плюс — як повідомити, що ми їдемо? Реклами, зрозуміло, жодної немає, розраховувати ми могли лише на «сарафанне» радіо. Не переказуватиму всі перипетії підготовки до поїздки, але її організація, справді, була складною. У результаті допоміг Юрій Віталійович Луценко, наш друг, і бізнесмени, які возять у східні області «гуманітарку». Ми з Катею, оператором Олексієм Ткаченком (моїм онуком, який сказав, що не відпустить нас самих) і Ахтемом Сеїтаблаєвим, який трохи згодом приєднався до групи товаришів (сміється), проїхали за чотири дні п’ять міст — Лисичанськ, Сєверодонецьк, Артемівськ, Краматорськ і Слов’янськ. Досить напружена штука. Спасибі нашому беззмінному водієві Сергію (взагалі-то, він — бізнесмен-аграрій), який супроводжував нас під час всієї поїздки. Він не відходив від машини ні на крок (місця ці до цього часу небезпечні, всіляке може трапитися), горював, що не вдалося послухати концерт, але ми за ним були як за кам’яною стіною.

— Страшно було?

— Ні! Ніколи! Ну, жодної миті не було страшно, навіть коли нас уночі затримали і сказали: «Розвертайтеся! Або за хвилину стріляємо!» Виявляється, з дев’ятої вечора до шостої ранку закрили блокпости, чого ми не знали. Це правильно: темно, хто їде — незрозуміло, поки розберешся — знищать. Що робити, підкорилися — повернулися назад, до Артемівська. Хлопці з місцевого батальйону поділилися з нами сухпайком, ми внесли свій внесок (у бізнесмена-водія Сергія був НЗ у вигляді сала, кавуна і надзвичайної грузинської аджики) і ночували в їхньому готелі (там зараз немає номерів — біженці живуть). Мені було цікаво, я запитала у хлопців, чим вони займаються. Говорять: зачисткою. Мовляв, після звільнення міста всі бандити переодягнулися, стали «хорошими», і «хто є хто» потрібно розібратися. Для отримання інформації у місті навіть поставили спеціальні скриньки, аби люди, не побоюючись наслідків, могли анонімно повідомляти інформацію про сепаратистів. Але людська натура бере своє: 90 відсотків пишуть про факти, а 10 — доноси однієї бабці на іншу, яка колись їй чимось насолила, а зараз з’явилася можливість помститися. І таке буває. Це дуже болісна, важка і небезпечна робота. Артемівський батальйон...  Чоловіки націлені на результат, але дуже сумують за людьми. За бабою. У сенсі, не за бабою як бабою! (Сміється.) За бабусею, мамою, сестрою, тіткою... Чистота в підрозділі ідеальна, і самі хлопці акуратні, свіжі, від них тільки димом пахне — неначе від багаття. При цьому вони всі темно-шоколадного кольору, і у всіх згорілі вії. (Сумно.)  Я в Краматорську всіх хлоп’ят за вії поторкала, і вони, як кошенята, підставляли мордочки свої...

«Якби я зараз не з’їздила на Схід і не потрапила в цю ситуацію, не знала б, що таке мої глядачі... Життя прожила, навіть важко підрахувати, скільки глядачів було в моїй біографії, а цим я була ПОТРІБНА, розумієш? Довіра до кожного слова, руху, жесту, до відкритих обіймів, кожного поцілунку... Потреба тепла, звичайного тепла. Це було чудово за людським відчуттям»

— Молоді хлопці?

— Років по 27—30... Це мої діти, мої онуки, брати мої дуже молодші. Мої хлопці, мої рідні.

— Про що ви з ними ще говорили?

— Та там розмова яка? «Ой!», — і ти вже в обіймах... «Ой!», — і ти вже в цих величезних лапах чоловічих, розумієш? А в Краматорську один чоловік пообіймався — пообіймався, а потім каже: «Можна я вас на руках потримаю?» (Сумно посміхається.) Ні про що не говорили — обіймали, цілували і хрестили. Фотографувалися з усіма, хто хотів, — по півгодини і більше.

— А під час виступу? Адже я бувала на ваших творчих зустрічах — знаю, як ви спілкуєтеся із залою.

— Ми взагалі не торкалися військових дій. Взагалі! І я вважаю, це — чудово. Говорили про вічне. Народження, виховання, кохання, зрілість, старість. Про незалежність говорили, про честь і про нашу землю, яку потрібно захищати. А оскільки у нас з Катею (вона зі мною десь із шести років працює на подібних зустрічах) дуже великий репертуар, то його можна, як мозаїку, складати в різні композиції. У нас і «срібне століття» є, і українська поезія — Ліна Костенко, Леся Українка. Ми граємо з Ахтемом  сцени із вистави «Будьте як удома», теж Катрусиної режисури. А вона з Ахтемом — уривки з «Варшавської мелодії». Возимо з собою кіноролики — з моїми роботами і трейлером фільму «Хайтарма» Ахтема Сеїтаблаєва. Приймали нас чудово, після зустрічі говорили, що було дуже цікаво, насичено.  Коли Катя читала монолог з «Папуші» Ліни Костенко: «Одне я тільки знаю, що вам потрібне слово./Ви будете без слова стоячі, як вода», — зал завмирав. А коли Котін (домашнє ім’я сина Кості. — Авт.) вірш, пам’ятаєш: «Що в світі більше — Світ чи Тьма?/Чому від нас комета улетіла?/А хто страшніший — чорт чи сатана?/ Де ліпше спиться — в ліжку чи в могилі?», — вони починали скандувати!.. Ось чого ми досягли, не кажучи в лоб про патріотизм, про любов до Батьківщини. Знаєш, яку найбільшу похвалу я почула в цій поїздці? «Перші сльози від мистецтва, а не від горя...» Адже там були люди, в яких за родичами ще немає дев’яти днів...

— Який настрій сьогодні у людей у звільнених містах?

— Армійці і місто — різні настрої. В Артемівську ми хотіли попрощатися з хлопцями, з якими провели майже добу, тітки-біженки кидаються: «Хлопчики, та звільняйте ж нас, скільки можна...» Але до хлопчиків — одна справа, а коли вони до мене звертаються. Якби я зараз не з’їздила на Схід і не потрапила в цю ситуацію, не знала б, що таке мої глядачі... Життя прожила, навіть важко підрахувати, скільки глядачів було в моїй біографії, а цим я була ПОТРІБНА, розумієш? Довіра до кожного слова, руху, жесту, до відкритих обіймів, кожного поцілунку... Потреба тепла, звичайного тепла. Це було чудово за людським відчуттям. Вони не йшли, коли ми закінчували виступ. Лише із зали переміщалися за куліси. Автограф — і своя історія. Поговорити треба — церков немає, партзборів немає... (Сміється.) Ми хочемо, аби був однорідний патріотичний рух, а люди, які пережили увесь цей жах, по-різному сприймають те, що відбувається, по-різному. Стояли якось біля розбитого будинку, одне парадне тільки незаймане. Проходить жінка, говорить: «Я йду до дочки, вона ось у тому під’їзді живе» (показує на вцілілу частину будинку). Звичайно, вона озлоблена. Не може розібратися в ситуації, і її не можна звинувачувати в цьому. Донька цієї жінки дивом вижила. Ми запитали, коли будинок ремонтуватимуть, чи приходив вже хтось із адміністрації? Вона у відповідь з відчаєм: «Хто?! Ніхто навіть не поцікавився!» Не до людей зараз владі, не до долі цієї жінки, не до її життя. Це дуже страшно. Там знищено все. Не знаю, скільки десятиліть повинно пройти, аби допомогти цим людям, аби рани хоча б затягнулися.

— Ви поїхали на схід напередодні прем’єри вистави, нещодавно кілька тижнів були на зйомках, на волонтерських началах, без будь-чиєї допомоги, зробили кліп «Молимося за вас», який зібрав величезне число переглядів в інтернеті. Звідки беруться сили?

— Інакше я не можу. «Утікачок» ми почали репетирувати ще під час Майдану. Друг Каті по вищих режисерських курсах прислав їй цю п’єсу, вона прочитала і передала мені із записочкою — дивися (показує титульний аркуш): «Адочко, давай це зробимо. Твоя донька Катя». Вона завжди перевіряє на мені свої враження, говорить, що літературний матеріал (повісті, романи) відчуває краще, ніж драматургічний. Я проковтнула п’єсу і просто загорілася: «Хочу її грати!» Проте час зараз такий, що репетирували уривками: два-три дні працюємо, тиждень — пропуск, інколи 10 днів... Активно зайнялися виставою лише з 10 серпня, якраз звільнили Слов’янськ. Ми так чекали цього дня! Ну як же я могла не поїхати? Виключено.

Напевно, нічого б не вийшло з цієї затії, якби не цілеспрямованість Каті і її тверде переконання, що вистава повинна вийти в призначені терміни. І, звичайно, команда, яку вона зібрала. Наприклад, помічником режисера у нас працює Вікторія Сиванич. Учениця Танюка, студентка. Вона прийшла в театр на початку серпня, сказала: «Хочу повчитися». І стала незамінною. Без неї ми просто не випустили б виставу, вона знає абсолютно все, на неї можна покластися. Або Саша Кришталь, який відповідає за звук. «Утікачки» — його перша вистава. Працює без метушні. Професійно. Мене взагалі приголомшує це покоління. Вони ровесники мого онука Олексія. Навіть не скажу, що це — люди театру. Вони — люди справи. Скрупульозно заглиблюються у всі деталі. У них немає корони на голові: потрібно кудись побігти — біжать, забити цвях — заб’ють. І ще — ми всі один одного дуже любимо. Що, напевно, найголовніше.

— При цьому ви зараз багато знімаєтеся. Чи ситуація змінилася через нинішні стосунки з Росією?

— Пропозиції є. Щоправда, недавно я відмовилася від одного цікавого проекту, причому не російського — копродукція з Францією. Але зйомки повинні були відбуватися в Криму, і я не змогла переступити через себе. Річ у тім, що минулий рік пройшов у мене під знаком Криму. У мене були там творчі зустрічі, презентація книги — я декілька разів приїжджала до Сімферополя, Севастополя, була в Євпаторії, Феодосії. Потім ще й знімалася в одному серіалі разом з Арменом Джигарханяном. Тому не змогла переламати себе і після всього, що сталося, поїхати туди зараз. Хоча так люблю знімальний майданчик! І обожнюю зніматися!

— Більше, ніж сцену?

— Так! Там тексти вчити треба, репетирувати постійно! (Сміється.) Адже я починала як кіноактриса. Звичайно, ролі в театрі, які мені довелося зіграти, — «Філумена Мартурано», «Вишневий сад»,  «Варшавська мелодія», «Священні чудовиська», «Пані без камелій» — я не можу забути. Це щаблі моєї біографії. Адже за долею я — прима. Стартувала з головних ролей і завжди грала тільки головні. Тепер же, коли перейшла у вікову категорію, пропонують зовсім інший матеріал, але я ставлюся до цього спокійно і тактовно. У серіалах, куди мене запрошують, з одного боку, не прагну квітнути яскравим цвітом, з іншого — жодним чином не опускаю планку своїх можливостей і переконань. Цим і обмежуюся. Скажу так: сьогодні я в чомусь беру участь, а не щось створюю. І почуваюся дуже комфортно. Деякі мої молоді колеги бурчать, істерики влаштовують на майданчику, мовляв, я вже три — чотири години чекаю, коли нарешті мене знімати почнуть. А я можу і 20 годин просидіти, почуваючись при цьому чудово! І не так давно прийшла до висновку: не професія визначає людину, а людина професію.

Ірина ГОРДІЙЧУК