Бути чесним складно!

Кілька штрихів до портрета Євгена Нищука — людини й актора


«Не питайте, що країна може зробити для вас, питайте, що ви можете зробити для країни», — казав у своїй інавгураційній промові президент США Джон Фітцджеральд Кеннеді. Заслужений артист України Євген Нищук, схоже, цим запитанням живить і насичує роботу механізму власного життя.
Акторству він навчався в майстерні професора Валентини Іванівни Зимньої. Мені поталанило бути педагогом на кількох її наборах. В одному з них навчався Євген. На третьому курсі ми з ним зробили, здається, пристойну роботу про Василя Єрошенка — сліпого українця, який став класиком японської літератури. Але палкої відчайдушності акторства навчає саме Зимня. Вона дівчинкою була зв’язковою партизанського загону. Жорстокі життєві моменти на межі життя і смерті, дитяча наївність і беззастережна віра в те, що вона сама придумала, рятували її від кулі та від шибениці. Не соромитися власною сутністю, страхом, болем, слабкістю наповнити сценічний образ притаманно усім учням Валентини Іванівни.
Але далеко не всім вдалося життя в мистецтві наповнити розумінням своєї громадської значущості. Не ролі, а саме значущості одного-єдиного, але такого неповторно важливого голосу.
Папа Римський Іван Павло II у промові в Ясногірському монастирі 1983 року сказав: «Надзвичайно важливо, щоб у молодості в той час, коли пробуджуються нові почуття любові, почуття, що не раз визначать наше життя, жити з дозрілим усередині вас поняттям про любов...
Життя кожної людини визначається й оцінюється притаманною їй якістю любові. Скажи мені, як ти любиш, і я скажу, хто ти!»
Євген Нищук любить свою Батьківщину! Любить свій народ! Живе його долею, страждає від його болю... Продовжувати цей ряд небезпечно. Молодь примружиться від пафосності, зрілі почнуть розгадувати інтереси.
Але я стверджую, що все це — правда, саме так це і є. Я свідок тому, як кожної вільної хвилини Євген — «голос Майдану» — прибігав у Київську академічну майстерню театрального мистецтва «Сузір’я» спочатку відігрітися, потім відпрацювати пробу до нової вистави і знову мчати в помаранчеву революцію. Про її наслідки хай чесно напишуть історики. Хоч, кажуть, правда й історія рідко товаришують. Я ж — про ті моменти, які всіх українців по обидва боки барикад піднесли над таким затишно-звичним для нас «моя хата скраю».
Пригадую, як у своєму новорічному побажанні президент Чехії Вацлав Гавел сказав: «Неможливо стати по-справжньому вільним без чесного та глибоко пережитого ставлення до цінностей. Свобода й демократія передбачають участь усіх, а отже, й відповідальність, що лежить на нас усіх».
Євген вів «помаранчеві» мітинги й репетирував роль Єсеніна у виставі «Мне тесно в имени своем...» про його роман із Айседорою Дункан. Сергій Олександрович у цій п’єсі — різкий, хворобливий, палкий поет, якого зріла й важкувата балерина підносить на крилах материнської любові. Євген зробив свою акторську справу, вкладаючи в неї всі свої почуття. Солодкоголосий і золотоокий, так само самозречено, до хрипу, він заводив Майдан. Він уособлював усі його можливі й неможливі романтичні сподівання. Не буде перебільшенням, якщо порівняю його роль у подіях на майдані Незалежності з внеском Ю. Левітана в перемогу у Вітчизняній війні. Чи оцінили це ті, хто йшов до обігрітої та підбадьореної ведучим мітингів громади, невідомо. Принаймні, квартир, машин, грошей, посади Євген не отримав. Утім, сам він ніколи цього й не прагнув.
Та сцена знову прихистила актора й нагородила його роллю Ассо — поета, який був закоханий в Едіт Піаф і зробив її зіркою французької естради (у виставі Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» «Ассо та Піаф»).
Актор і політика — речі несумісні. Хоча гратися в політику модно. Грати ролі престижно. Бути чесним — складно. У кращому випадку невигідно, зазвичай —небезпечно. І хоча насправді «театр — це брехня, яка каже велику правду», як казав Ж. Кокто, глядач не вибачає фальшу в почуттях, слабодухість, непевність думки, зневіру.
У Євгена Нищука багато різнохарактерних кіноробіт у стрічках режисерів Олега Бійми («Острів любові», «Прощання з Каїром»), Василя Домбровського («Серце миру»), Володимира Савєльєва («Ізгой»), Михайла Ільєнка («Фучжоу»), Станіслава Клименка («Братство»); Олеся Янчука («Залізна сотня» та «Владика Андрей»).
Та я ніяк не можу позбутися відчуття значущості актора, позиції інтелігента, яку підтвердила довіра майданної велелюдності. Звичайно, це шалене навантаження на м’язи душі акторської. Але водночас це загартування, це її зміцнення. Розумійте як знак долі чи як прекрасну випадковість, але Євгенові Нищуку випало втілити оповідання В. Винниченка «Момент» у моновиставі «Момент кохання».
Як не згадати промову Марії Терези на церемонії вручення їй Нобелівської премії: «Любов народжується вдома, і значення має не те, скільки ми робимо, а те, скільки любові вкладаємо у свою справу».
Буває, не пам’ятаєш, хто казав, де, коли, але закарбувалося в пам’ять — що. Майдан завжди нагадує мені, як саме виступали. Здебільшого — заклики, дуже рідко — думки. Можливо, тому безмежність акторської віри й була більш промовистою, ніж слова. Таким пригадується Євген Нищук на трибуні Майдану, й таким він постає перед глядачем на сцені й на екрані.

 

 

28/12/2011
День №238