Два квитки на одну зарплату

Про театральний досвід Сан-Франциско та варіації на чеховську тему

агато років тому, після завершення програми робочої поїздки до Нью-Йорка, прощальним вечором я застиг перед театром, в якому показували мюзикл «Король Лев». До мене підійшла жінка і спитала, чи хочу я піти на виставу? Мабуть, погляд мій був таким красномовним, що за мить вона простягла мені квиток. Побачивши ціну, я зізнався, що не маю таких грошей. А вона пояснила, що продавати квитки з рук заборонено і це подарунок від дитини, яка не змогла прийти на виставу. Враження від мюзиклу були незабутні. Опису не піддаються.

Тож, коли нам з дружиною презентували два квитки на прем’єру мюзиклу «Аладдін», ми були щасливі. А коли побачили, що їхня вартість 300 доларів, достойно оцінили цей царський жест запрошуючої сторони.

Коли у нас кажуть, що театри дорого коштують державі, то варто розуміти: насправді дотуються глядачі, які при своїх зарплатах неспроможні заплатити реальну вартість квитка. Взагалі, коли йдеться про ставлення до мистецтва, я завжди пригадую діалог із п’єси Р.Тагора: Володар запитує художника: «Кому ти потрібен?», той відповідає: «Уяви собі світ без нас, і тоді ти зрозумієш нашу цінність». Можливо, саме про це поставив режисер Кортні Потер «Аладдіна». Чарівна лампа виручає героя у складних ситуаціях та, найголовніше, дарує усвідомлення краси, яке підносить його почуття. Політ простолюдина Аладдіна з принцесою Жасмін сприймається не як театральний фокус, а як звичайне диво кохання. Хоча й авторам килима-самоліта треба віддати належне. Трюк приголомшливий. Чиста тобі казка — і ніякого технічного обману.

Та не бродвейська прем’єра була метою поїздки, а вивчення театрального досвіду Сан-Франциско. У цьому місті дуже багато професійно-аматорських театрів. Найчастіше успішні у своїй професії люди дозволяють собі отримати театральну освіту на спеціальних курсах або факультативах і практикувати, хай і не на головних ролях, поруч із професійними артистами під орудою професійних режисерів. Вони займаються театром у вільний час. Гонорари отримають, частіше за все, після того, як прокат вистави окупить усі видатки на неї. Для професіоналів цілком престижно заповнити паузу у роботі на великій сцені у такому театрі. Тут працює закон, як кажуть, непередбачуваних наслідків. Бо саме у таких театрах шукають нові обличчя для кіно і великих сцен.

Сан-Франциско, як відомо, столиця гей-руху США. В одному з районів міста, на центральному офісному будинку, майорять три великих однорозмірних прапори — країни, штату і семиколор, який, до того як стати символом гейської спільноти, був символом перуанських племен інків. І там донині прикрашає не окремі, а практично усі будівлі!

На відміну від нещодавнього київського гей-параду, на який представники нетрадиційної сексуальної орієнтації вийшли з відкритими обличчями, а борці за красу звичного кохання повдягали балаклави, в Сан-Франциско жодного акцентування на статевих подробицях кохання немає. Хоча глибокі та поверхневі роздуми про сексуальність були присутні в усіх бачених виставах та найнесподіванішими виявились у виставі Stupid fu...ing bird, що можна перекласти, як « Дурна ла-ла, ла-ла пташка», драматурга А.Познера за мотивами п’єси А.Чехова «Чайка».

Усі персонажі нам знайомі. Режисер бунтує проти мистецтва, створеного поколінням його матері — голлівудської зірки. Його юна муза закохується у коханця матері — відомого сценариста. Усі розчаровуються у коханні і кожен по-своєму страждає.

Постановник вистави Сусі Дамілано зі сцени особисто попереджає глядачів, що будуть шумові ефекти, постріли, куріння, оголені тіла і численне використання того самого ла-ла.

«Мої варіації на чеховські теми зовсім не благоговійні. Я не служу Чехову. Я підриваю, переосмислюю, займаюся реконструкцією його героїв», — додає у своїй письмовій передмові драматург.

Насправді ж сміх у залі практично не замовкає. Актори змагаються між собою у дотепності в діалогах із глядацькою залою. Хтось із балкону зауважує, коли ж ми будемо дивитись «Дурну пташку»? Актор, який грає режисера-новатора, ображено замовкає, рішуче йде за куліси і повертається з полотняним мішком, з якого капає кров. Вогненно зиркнувши на глядача-запитувача, кидає мішок до ніг своєї коханої і промовляє до неї та до всіх: «Ось вона, ваша ла-ла пташка». Зал вибухає сміхом, та наступний плин подій дуже швидко викликає сльози.

І ще раз подумки дивуєшся, як же багато заборгувала постчехівська драматургія своїм героям неосяжною вибуховістю життя людського духу.

Не певен, що глядач завжди правий, що безумовно справедливо голосує ногами, та коли навіть у такій мертвій історичній петлі, як у нас зараз, має потребу у театрі й реально обирає між хлібом їстівним і хлібом духовним, стає зрозумілим, чому ті, хто служить Театрові, покликані Театром, воліють якомога менше говорити про зарплатню.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України