Груповий сенс

Кілька вражень про цьогорічний Венеціанський карнавал

Віддзвеніли, відбубоніли, відреготалися карнавали, які зазвичай відбуваються після Хрещення і перед Великим постом. Вчорашнім шампанським стали спогади про венеціанське свято масок, колючі бульбашки його розкутості розчинились на поверхні пам’яті, здавалося, й розтанув післясмак. Як от зазвучали перші акорди нашої передвиборчої кампанії, загриміла какофонія жорстокої боротьби з передбачувано помпезним фіналом у войовничого сусіда, і свято масок примусило задуматись над його природою. І річ не про намозолені обличчя, а про сенси, які воно пред’являє. Маска як така — лише крадіжка індивідуальності.

Проте Венеціанський карнавал має особливу магію — магію таємних століть міста. Його будували, забиваючи дерева верхівками у ґрунт. Рухатися містом планували виключно водою. Всі парадні входи до вишуканих кам’яниць зроблені з води. Мости побудували набагато пізніше будівельного буму. І от парадокс — піші туристи бачать тили, а не фасади, і все одно залишаються назавжди зачарованими красою міста.

Італійський поет А. Дзанузотто написав: «Тут можна хіба що оперезатися пейзажем». Тут ходиш — як по комунальній квартирі, бо немає відчуття, що хоч десь перебуваєш назовні, ніби весь час блукаєш коридорами чи то міста, чи то життя, чи то душі...

Саме Венеціанський карнавал на короткий час перевертав світоустрій догори дриґом. І саме для того, щоб довести розумність устрою звичного, на один день дозволялося глумитися над королем, виявити неповагу до батька, ба навіть віддатися повальному гріху. Ну, все як у передвиборчих компаніях, які, на превеликий жаль, тривають набагато довше.

Раніше венеціанці виходили на карнавал, аби прогулятися й відпочити від власного «Я». Нині в ньому беруть участь багато гостей з усього світу.

Колись набір персонажів був обмежений вуличними типажами — завжди голодний Арлекін, жадібний Панталоне, улеслива Коломбіна. Вони поводились, як простаки, ніби їхні душі з тайників виплеснулися назовні й заволали жестами, масним гумором, надлишковою товариськістю.

Словом, душа у засланні на поверхні обличчя, а поведінка позбавлена фільтру добропорядності між мотивами і вчинками. І це природа комедії дель-арте, яка є менше фарсом, ніж трагедією поверховості.

У вухах відлунює галас пустопорожніх передвиборчих промов, який глушить думку, перекриває прийом ідей.

Насправді ж, карнавал здебільшого уже здавна живе доволі тихо, крім галасливих перших днів та церемоніального завершення.

Фантастична кількість прозорих артистів, матеріальності яким надають маскарадні костюми, які гуляють, блукають і радо позують — безкоштовно, без найменшого натяку на винагороду. Щоправда, по закінченні фестивалю декілька саме венеціанських «дожів» та «принцес» зароблятимуть, застигаючи в «скульптурах».

Щодня під час карнавалу відбуваються приватні вечірки в багатих маєтках. Костюми гостей — на рівні музейних, а прикраси старовинні й відверто коштовні.

Кожен, хто бажає аналогічного лоску напрокат, може отримати його в міському казино за 500 євро.

Ресторани з вітринними вікнами запрошують костюмованих відповідно до їхнього стилю. Персонажі п’ють газоване вино з дорогих келихів, картинно ласують картопляними чипсами.

Нарешті фінальний конкурсний парад костюмів. Історичні, нафантазовані, райські й пекельні, після проходження подіумом стають яскравими мазками приголомшливого панно, яке можна умовно назвати — «груповий сенс».

Справді, це гімн грі. Це декларація ігрової природи життя. До того ж, без штрафних ударів. Просто тиша, замість вигуків та оплесків, супроводжувала царську ходу подіумом Івана Грозного з бутафорськими скіпетром та державою.

Не дійшла до сцени «Вежа Далі», в яку вбралася його поціновувачка і, ймовірно, ровесниця. Недарма великий художник казав: «Не заходь за межу» — про закон свого живопису, божевільного за зоровим наповненням, але консервативного щодо композиції та форми.

Віншує карнавал обрання його королеви та дванадцятьох красунь із числа претенденток на цей однорічний титул. Найгарніша прощальним помахом карнавалу запускає політ прапора у 100 метрів квадратних з гербом Венеції, який із верхівки дзвіниці являтиме посмішку лева — славного покровителя міста, в якому за відсутністю автомобілів багаті й бідні ходять пішки, демонструючи свою рухому декларацію про доходи.

І знов навернуло на виборчі перегони, хай їм щастить.+

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України
28/03/2018
Газета ”День” №55, (2018)