Кохання в стилі модерн

Ніщо так не відображає стиль епохи, як знамениті любовні історії. Такі, як знаковий роман видатного російського поета Сергія Єсеніна і всесвітньо відомої американської танцівниці Айседори Дункан. Ця романтична історія, що незбагненним чиному увібрала в себе всі крайнощі й контраверсії Срібного віку, продовжує хвилювати й захоплювати і на початку ХХІ століття. Свідчення цього – вистава "Мені тісно в імені своєму..." (за однойменною п’єсою Тетяни Іващенко), яка з незмінним успіхом іде на сцені київського театру "Сузір’я".
Метафоричним тлом для безумних пристрастей у сценічній версії Володимира Борисюка є вигадливі декорації Андрія Александровича-Дочевського: два рухливих напівкруглих помости, по краях обрамлені порожніми пляшками з-під шампанського, в які встромлено оплавлені свічки. Разом ці половинки утворюють широкий бенкетний стіл, нарізно – окремі кімнати, розчахнуту чорну пустку, в яку падає поет у своїх хворобливих мареннях, символічні береги, що в фіналі розділяють закоханих... Але про все по порядку.
В уяві глядачів виникає засніжена Москва 1921 року. В життя 43-річної Дункан (Лариса Трояновська) смерчем вривається 27-річний Єсенін (Євген Нищук), щоб назавжди стати для неї сином і коханцем, ангелом і бісом в одній подобі. Поезія іскрометного російського генія – переплавлений душевний біль. Оплачуючи мистецтво стражданнями, він по-живому крає власне серце, а заразом і серце коханої жінки. Єсенін впивається вином, надривно танцює циганочку та несамовито б’ється в корчах творчих мук. З його вуст упереміш із віршами й палкими любовними клятвами злітають гіркі образи та вуличні лайки на адресу Айседори, а напади ненависті раз у раз змінюються катарсичними напливами ніжності й каяття.
Значний творчий потенціал розкриває в ролі Єсеніна молодий актор театру ім.Франка Євген Нищук (якого всі пам’ятають як ведучого "помаранчевих" акцій на Майдані Незалежності). З першого виходу він буквально приковує увагу глядачів не лише незбагненним поєднанням зрілої майстерності з вибуховою енергією молодості, а й тією рідкісною і безцінною якістю, яку зазвичай називають акторською харизмою.
Досить несподівано у виставі потрактовано постать Айседори Дункан. Актриса київського Театру на Подолі Лариса Трояновська помітно відходить від історичного іміджу екстраваґантної femme fatale, переконаної феміністки та войовничої експериментаторки в мистецтві й житті, що сміливо кинула виклик хореографічним і суспільним законам. Айседора в її виконанні постає радше втіленням традиційних жіночих чеснот – безмежного терпіння і всепрощення. В ній більше від матері, ніж від коханки. Вона ніжно оберігає коханого чоловіка, везе його в Європу, Америку і знову в Росію, марно намагаючись врятувати від незбагненного внутрішнього вогню, що випалює його зсередини. А натомість сама крок за кроком занурюється в безодню...
1925 року Єсенін укоротить собі віку в порожньому номері петербурзького готелю. Через два роки трагічно загине Дункан. Але все це лишається поза межами вистави. У фіналі закохані розлучаються, прощаючи взаємні образи. Лише довгий газовий шарф, що доповнює вбрання Айседори-Трояновської у першій і останній сценах, нагадує про загальновідомий невинний аксесуар, який у призначений час перетворився на смертельну петлю в руках невблаганного фатуму.
Кіно-театр №2 2005