Колиска слов’янства, або Як поживає нове місто старого князя Ярослава
Заповітний вислів “Киев – мать городов русских”, навіть поруч з “Одеса – мама, Ростов – папа”, вивищується над банальною граматикою. А от формула “Київ – світова колиска слов’янства” одразу міняє історичний, культурний, інтелектуальний масштаб столиці України. Слов’янську культуру вивчають в усьому світі, а слов’янська душа так і залишається загадкою, і не питання – зацікавити туристів та ще раз придумати, як забагатіти. Зрозуміти самих себе, братів і сестер, а не просто сусідів по планеті – це мотивація з великим магнетичним потенціалом. Коли спілкуєшся з росіянами, болгарами, білорусами та представниками інших слов’янських народів, здається, ніби наша мова має спільний знаменник. Треба трошки попрацювати й виробити київське слов’янське есперанто, аби стало воно ключем до комфортного спілкування та абсолютного порозуміння.
Культурна амнезія та бум пам’яті сьогодні ходять поруч. Мода на реставрації давнішніх подій, бажання переміститися у часі, при цьому не просто вдягтися, як пращури, а навіть виткати ряднину, співаючи древні пісні – все це захоплює дедалі більше молоді. Частішають фестивалі, множаться клуби історичної реставрації. А от чи єднають вони слов’янські коліна наскрізною ниткою історичного знання – сказати важко.
Саме спробою відійти від маскараду зовнішнього та внутрішнього стало створення міста Ярослава у музеї “Київська Русь” – за п’ятдесят кілометрів від Золотих Воріт, у селі Копачів. Сучасний земляний Ярославів вал, призначений захищати від ворогів, одразу викликає зацікавленість відвідувачів.
Поки що тут просто продають і перевіряють квитки, а з часом, можливо, проводитимуть, як тепер кажуть, інтерактив – за приказкою “Що з воза впало, те пропало”. Приказка цілком відповідає давньому митному законові – віз можна навантажувати скільки завгодно для безмитного проїзду у місто, але те, що при цьому проїзді з нього впаде, господареві не повертається. В самому княжому місті поки що є велика площа або ристалище – з гостьовим княжим будинком та окремими місцями для князів та їхніх гостей.
Відкриття “Київської Русі” поєднали цього року з міжнародним фестивалем клубів, ярмарком народних промислів князівської доби. Та найголовніше – усі бої, виступи каскадерів, скоморохів та інші події з ранку до глибокої ночі, під світлом сонця та смолоскипів – все це було організовано як розігрування історичних билин “Як Київ матір’ю міст руських став”, “Як князь Олег Віщий з печенігами дружив”, “Як князі Ярослав Мудрий та Мстислав Хоробрий біля Листвена воювали й мирилися”.
Початок яскравий, а далі – велична робота заради того, щоб святкова подія переросла у щоденну радість долучення до споконвічного слов’янського кола. Безумовно, знайдуться пар 100, аби зіграти водночас свої весілля так, як робили ще століття тому їхні пращури. Можливо, по-новому зазвучать тут наші календарні свята. Можливо, у триденних польових таборах просто неба пізнаватимуть давньослов’янський побут люди, охочі до нового знання, пам’ять про яке живе в кожному з нас – у спадку крові. Новостворене місто Ярослава, здається, народжує фантазії у кожного, хто здатен побачити у реальності казки давнини, а у казці давнини – сьогодення.
Культурна амнезія та бум пам’яті сьогодні ходять поруч. Мода на реставрації давнішніх подій, бажання переміститися у часі, при цьому не просто вдягтися, як пращури, а навіть виткати ряднину, співаючи древні пісні – все це захоплює дедалі більше молоді. Частішають фестивалі, множаться клуби історичної реставрації. А от чи єднають вони слов’янські коліна наскрізною ниткою історичного знання – сказати важко.
Саме спробою відійти від маскараду зовнішнього та внутрішнього стало створення міста Ярослава у музеї “Київська Русь” – за п’ятдесят кілометрів від Золотих Воріт, у селі Копачів. Сучасний земляний Ярославів вал, призначений захищати від ворогів, одразу викликає зацікавленість відвідувачів.
Поки що тут просто продають і перевіряють квитки, а з часом, можливо, проводитимуть, як тепер кажуть, інтерактив – за приказкою “Що з воза впало, те пропало”. Приказка цілком відповідає давньому митному законові – віз можна навантажувати скільки завгодно для безмитного проїзду у місто, але те, що при цьому проїзді з нього впаде, господареві не повертається. В самому княжому місті поки що є велика площа або ристалище – з гостьовим княжим будинком та окремими місцями для князів та їхніх гостей.
Відкриття “Київської Русі” поєднали цього року з міжнародним фестивалем клубів, ярмарком народних промислів князівської доби. Та найголовніше – усі бої, виступи каскадерів, скоморохів та інші події з ранку до глибокої ночі, під світлом сонця та смолоскипів – все це було організовано як розігрування історичних билин “Як Київ матір’ю міст руських став”, “Як князь Олег Віщий з печенігами дружив”, “Як князі Ярослав Мудрий та Мстислав Хоробрий біля Листвена воювали й мирилися”.
Початок яскравий, а далі – велична робота заради того, щоб святкова подія переросла у щоденну радість долучення до споконвічного слов’янського кола. Безумовно, знайдуться пар 100, аби зіграти водночас свої весілля так, як робили ще століття тому їхні пращури. Можливо, по-новому зазвучать тут наші календарні свята. Можливо, у триденних польових таборах просто неба пізнаватимуть давньослов’янський побут люди, охочі до нового знання, пам’ять про яке живе в кожному з нас – у спадку крові. Новостворене місто Ярослава, здається, народжує фантазії у кожного, хто здатен побачити у реальності казки давнини, а у казці давнини – сьогодення.