Краківські ремінісценції


Найстаріший польський театральний фестиваль KRT став цінним складником серед понад тисячі мистецьких проектів національної культурної програми «Увага — культурі», присвяченої головуванню Польщі в Раді Європи

Пік фестивальних подій збігся з ювілеєм видання книжки Елвіна Тоффлера «Шок майбутнього», у якій усесвітньо відомий соціолог пророкував жорстокість технологічного та цивілізаційного впливу на людину і, виявилося, мав рацію, як свідчать хвилювання й у світі мистецтва. Може, тому традиційному вроцлавському фестивалю «Діалог» апелюють люблінські «Театральні конфронтації», а інтонації сопотського «Відкритого курорту культури» отримують драматичне продовження у «Краківських ремінісценціях театральних» KRT.
Першою виставою цього фестивалю, який цьогоріч відбувся в 36-те, став «Пролог» режисера Войтека Зеймілскі (спільний проект фестивалю й «Охота Театру»). Кілька разів за день його розігрує зібрання 10 — 20 глядачів. Кожен має вдягнути навушники й виконувати команди голосу. Спочатку він майже пошепки пропонує придивитися до тих, хто опинився разом із вами у фойє театру й задуматися, чи компанія цілком випадкова. Розглядання один одного наша компанія перевела на приязний сміх через майстерне маніпулювання глядацькою довірливістю. Далі Голос запросив до зали, попросив зупинитися на білому килимі сцени як тих, що достойно заявили про себе як актори. За його рекомендаціями, ми розгледіли посередині ряд білих цифр від нуля до дев’яти. По цій шкалі було запропоновано розподілитися відповідно до ступеня залежності від театру. Виявилося, група середньо-сильнозалежна. Тоді, відповідаючи схвально або заперечно на запитання на кшталт «Чи мали ви хоробрість не досидіти до кінця вистави? Чи ви пишете sms під час дії? Чи вистачало мужності не чхнути у відповідальний момент?», треба було робити кроки вперед чи назад.
Після півгодинного гумористично-філософського тестування голос повідомив про відсутність у ньому жодного сенсу. Життя — не стометрівка, і в театрі не буває переможців. У цей момент асистенти вручили кожному по великому пуфу, а голос запропонував вибрати місце і прилягти. Світло погасло, як перед підняттям завіси, і голос усміхнено зазначив, що, мабуть, саме в такій позі глядачеві найкраще було б у театрі. Для доказу на стелі з’явилося зображення кожного з «досліджуваних». Висвітлюючи контури тіл, з’єднуючи їх прямими лініями у багатокутники, проявляючи і збільшуючи обличчя, Голос намагався знайти сенс у випадковості розташування. Сам ставав при цьому кашпіровсько-чумаківським і таки приспав усіх. Бадьора музика і декларація Голосу про безумовність отримання насолоди від зустрічі з театром сповістила про закінчення вистави. Голос вивів нас зі сцени через «центр театральних досліджень» із купою екранів, мікрофонів, світлових і звукових пультів управління і мовчазно-байдужих, талановитих і дотепних «дослідників». Так розгорнуто розповідаю про цей мистецький експеримент, бо в ньому, як виявилося після великої кількості переглянутих вистав, насправді було багато прологів. До сучасних іпостасей театру, до його творців, споживачів, однодумців і дешифрувальників. Та найповніше, здається, до його значущості в культурі, першорядність якої на всю сучасну економічно застуджену Європу проголошує Польща. Пригадався вислів одного фінансиста щодо проблем євро: «Валюта так само неможлива без нації, як і нація неможлива без валюти». Польща пропонує в якості національної ідеї — культуру, і це видається тенденцією цивілізації до формування нових націй не географічними координатами, а рівнем культури, взаємозахопленням і сприйняттям.
Словами Чеслава Мілоша — «Родинна Європа». «Відмінності, які відділяють нас одне від одного: стать, раса, колір шкіри, звичаї, погляди, вірування, — усе це ніщо в порівнянні з фактом, що всі ми зіткані з часу, що народжуємося й помираємо, одноденні метелики. «Зараз», яке неможливо охопити, тікає назад або вперед, це або спогади, або мрія. Мова, якою ми спілкуємося, — це модельований час, так само й музика. А хіба малярство чи архітектура не перекладають ритм на простір?» І так хотілося би продовжити: а хіба театр не перекладає... і формули місткої, лаконічної я поки що не назву.
У виставі «Три фурії» театру «Моджеска» м. Легніца (у режисурі Марцина Лібера), здається, мова людська перекладається на мову людяності. Дія відбувається на пероні вокзалу. Часи воєнні, постсоціалістичні, повоєнні і соціалістичні проходять крізь подорожніх із гуркотом сучасного хард-року. Істеричною видається музика сучасників на фоні приреченості людей у нелюдських випробуваннях війни. Жінку, яка подалася до села, щоб виміняти речі на харчі, селянка спонукає віддати пальто. Замотану в лахміття, як партизанку, її ледь не вбиває фашистський офіцер. «Поляки можуть бути нелюдянішими один до одного більше за фашистів?» — викрикує диригент у чорному смокінгу, білій сорочці, із червоним метеликом і такими ж червоними очима й нігтями.
Неевклідова геометрія душевних поривань перекладається на тексти тіла, на рими мізансцен. У хореографо-драматичну виставу «Нам так пощастило» в постановці групи «Харакірі Фермери» режисер Анна Бжезінська, виконавиця Домініка Кнапік несподівано для танцювальної вистави вводять град слів у прямий діалог із тілом на фоні випадкових, іронічних і змістовних відеовідлунь.
Сучасний балет на музику І. Стравинського «Весна священна», поставлений Янушем Орликом і виконаний ним разом із Домом Чапських і Миколою Киганом, невеличкий простір сцени наповнює до країв інтенсивним рухом танцюристів. Бездоганна синхронізація з музикою, виключний технічний рівень, потужна енергія переводять танок із засобу вираження у фігуру самодостатності.
Очевидно, природа почуттів, яка виплескується назовні, змінюється надзвичайно динамічно. Високі почуття розумом недоторкані, ниці про розум і тями не ймуть. От і стає театр перекладачем між розумом і почуттям, між мотивами і вчинками, між емоціями і діями.
Проте буває й так, що ніби все застигло, а час іде, життя минає. Про це вистава-концерт «Москва — Пєтушки» за поемою В. Єрофєєва «Краківського нового театру» в постановці Павла Зарека. Вистава так не намагається переповісти сюжет, що складається враження, ніби він добре відомий польському глядачеві. Актор зачитує з розкладених на пюпітрі папірців рецепти коктейлів «Сльоза комсомолки», «Сучий потрох», «Йорданські струмені» тощо. Щось зливає із склянок у гранчак, випиває, хекає раз, другий і за третім «вихекується» на пісню чи В. Висоцького, чи Б. Окуджави, а то й на старовинний російський романс. Виконують пісні мовою оригіналу в ресторанній музичній інтерпретації. Спочатку це, так би мовити, дійство дратувало, але під фінал виникло відчуття того часу, який називали «епохою застою», а вистава твердить: точніше було б назвати «епохою запою». Висота бардівських почуттів, гострота думки, призивність гасяться алкоголем за благословенням ленінського центрального комітету. На душі стає гидко, здається, все ж таки було щось хороше в ті часи, а задумаєшся, то, крім того, що були молодими й вірили в себе, решта сумнівна...
От такі думки навіяли «Краківські ремінісценції театральні». У програмі були також вистави фестивалю «Конфронтація театральна» — «Хор жінок» Інституту театру ім. З. Рашевсьського та «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським у постановці театру «Провізоріум» з міста Любліна, які кияни бачили у програмі Київського міжнародного театрального фестивалю «Дім химер». Про них свого часу наша газета писала, а глядачі, які їх подивилися, долучилися до ремінісценцій, що хвилюють сьогодні світ театру — Театру, який не знає кордонів, Театру, у сім’ї шанувальників якого немає пасинків та падчерок, а всі із кожним — кровна рідня.
02/12/2011
День №220