Кульбабка світанку

Заохочуючи до демонстрації сценічного «що заманеться», Авіньйонський фестиваль завжди опиняється на світанку нового театру

Здається, не випадково найяскравіший у Європі театральний фестиваль відбувається саме у Франції, в маленькому містечку Авіньйон, яке на цей час стає багатомільйоним, а його тихе провінційне життя перетворюється на п’янку гру фантазії, акторства, творчості. Пропозиція Ж.-Ж. Русо замінити особисту свободу громадською тут ніби перекладена мовою театру. І особистий мистецький виклик стає викликом театру загалом, а художній ризик створює беззаперечний капітал цієї мистецької події. Наша газета писала про Единбурзький фестиваль у № 165 (2011 р.). Його офіційна програма була дуже скромною, а довільна в абсолютній більшості складалася зі студентських робіт, експериментів молоді й перевірених на інших фестивалях моно- або малонаселених виставах, зрозумілих без тексту, формально яскравих. Ішлося й про атмосферу фестивалю, бо саме вона є родзинкою цього жанру. І якщо в Шотландії глядач відчуває себе учасником якихось помірковано-веселих придворних церемоній, то у Франції він опиняється у вирі ярмаркового балагану мистецтв.
Живі скульптури двірника, Артеміди, мушкетера — розпливаються у вдячних посмішках на дзвін подарованої монети. Прекрасний професійний гітарист захоплює технікою, темпераментом, романтичністю; щось не хочуть робити дресировані пуделі, клоуни по черзі розважають публіку півгодинними інтерактивами. Ледь розслаблено-втомлені чоловіки пропонують бавитися з намоченими мотузками на двох палицях, з яких видуваються величезні мильні бульбашки. Акробати, жонглери, групи дихальної гімнастики, пропагандисти здорового способу життя, продавці свистульок, масок, летючих ліхтариків, рухомі й стаціонарні ларьки з морозивом, тістечками, піцою, шаурмою, бутербродами, канапе, тапасами; кафе, ресторани, бістро, які працюють до третьої години ночі, а то й цілодобово, смачно декларують гастрономічний полікультуралізм. Усе зливається в музику життя, а разом з артистами, які зазивають на свої вистави, лунає гімном святу творчості. У місті — яскраве розмаїття афіш, плакатів, листівок. Наклеювати будь-що на стіни категорично заборонено. Бо в місті просто неможливо було б прибрати після фестивалю. Тому розвішують все що завгодно, як завгодно і де завгодно. Та, крім цього, самі артисти і навіть цілі творчі гурти курсують містом із ранку до ночі, закликаючи прийти саме до них. Музиканти грають, співають, дефілюють містом. Танцюють, розігрують пантоміми, демонструють циркові таланти на сходах, огорожах фонтанів, на лавочках для відпочинку. Їздять дитячими візочками, декорованими під мишенят, курчаток; велосипедами з рухомими крилами, старовинними авто з людською тягою, розгулюють у костюмах із вистав і роздають, роздають, роздають листівки — запрошення на вистави.
Двоє роздавальників мене вразили більше за інших — один лежав на брущатці посеред площі серед найгустішого натовпу. Усі, хто зустрічав його на своєму шляху, зупинялися й ошелешено брали рекламу, другий з останнього поверху старовинного будинку мотузкою спускав листівки просто на голови перехожим.
А далі найскладніше — як із понад 500 вистав, які граються щодня з 10-ї ранку до 12-ї вечора у понад 200 театрах, вибрати цікаве, талановите, достойне.
На новачків зазвичай чекає розчарування. Але авіньйонська публіка на 80% складається із професіоналів театрального мистецтва і глядачів-знавців. Хоча моя увага була здебільшого зосереджена на основній програмі, із баченого у програмі off — я схибив лише один раз. Купився, тепер думаю, на особисту думку промоутерів, що цю виставу було визнано хітом минулого року. Зазвичай вистави спеціально готуються до фестивалю, хоч можуть поза його межами ще довго гратися деінде.
Сім акторів корейського театру «Бінарі» у національних строях мали дуже показний вигляд, усміхалися прихильно і не тицяли своїх флаєрів усім охочим та неохочим, а дарували їх тим, хто виявляв хоч якусь зацікавленість. Високий красень бив у барабан, хитаючи головою, а канат, заправлений у верхівку його капелюха, робив ефектні оберти. У маленькій залі круглої вежі (а місцем для театриків в Авіньйоні стають капели, підвали, кімнати, школи, палаци, кам’яні кар’єри та різні інші споруди) вони грали обрядову виставу «Посвята мамі».
Жалобний плач за нею, згадки про дитинство, мудрість виховання, гумор у взаєминах із чоловіком разом з ритуальними діями та музикою утворюють ліричну картину з життя простого люду. Ясна річ, це не варто порівнювати з виставами національних корейських колективів — традиційним музичним ансамблем «Лім», ансамблем «Джонгдонг», яких бачили кияни у фестивалі «Київ травневий». Але для першого знайомства з корейською театральною культурою це цілком пристойно.
Повну залу зібрала відома актриса театру і кіно П’єрет Дюпойєтт на виставу «Александра Девід-Ніл, на все життя...» про життя французької оперної співачки, поетеси, композиторки, більш відомої як мандрівниця, письменниця й дослідниця Тібету. Монолог настільки емоційно насичений, що без знання французької мови співпереживання забезпечувало розуміння сюжету (до речі, п’ять моновистав зіграв на off-фестивалі добре знаний у нас П’єр Рішар).
Вразила англійська вистава «Візіон» театру «Сінема». Утаємничені зразу пригадали пошуки Ервіна Піскатора. Сучасного глядача зачарувала відтворена достовірність наїву великого німого.
На екрані видніється зображення величної споруди старовинного замку та його таємничих інтер’єрів. Щоправда, інколи «випадково» в кадрі опиняються пальці, які поправляють шматочки пінопласту, з якого викомбіновуються декорації місць дії. Актор, який чітко рухається за допомогою міток на підлозі, вправно виконуючи позначені у сценарії мізансцени, вписується в кінопроекцію.
Він іде безкінечним шляхом, у кінці якого проглядається чи то замок, чи то палац. Сахається від тіней і звуків у спорожнілих нефах та коридорах, на карачках проповзає тунелем, у кінці якого — осяяна каплиця. Безкінечна дорога приводить до юрми якихось лисоголових хлопчиків із густими бородами, захоплених проповіддю про світле майбутнє зовні такої ж істоти, але з якоюсь чоловічо-жіночою пластикою та випученими очима. У туманному небі вабливо мерехтить зірка. Актор закашлюється від диму на сцені, з якого виходить на екрані туман, влаштовує скандал. Його — зірку німого кіно не попередили про нелюдські умови зйомок... Гумор, наївність, тактовність стилізації, споконвічність простоти сенсу життя і невиліковна жага його пафосного осмислення — все це наповнює сприйняття вистави приємним смаком доброзичливої самоіронії.
Драматичне мистецтво в off-програмі майже повністю представлено моновиставами. Всесвітній дефіцит нашого часу  — потужна людська особистість — у такий спосіб шукає себе на театральних підмостках.
Здавалось би, вона має притягувати до себе, а не нав’язливо пропонувати. Та спочатку все ж таки треба вибитися із сірості натовпу до променів світанку.
І не тільки в кожній спробі, а й у самій їхній величезній кількості народжується передчуття театру нового тисячоліття. Саме за цим до театральних залів цього літа упродовж фестивалю прийшло 3 200 000 глядачів, цілковиту більшість серед яких становлять французи. Засновник театру абсурду Ежен Іонеско зауважив: «Француз — це особистість, яка хоче, аби до неї не чіплялися. Але якій хочеться самій чіплятися до всіх. Чіплятися до всіх — це значить робити те, що тобі заманеться». Заохочуючи до демонстрації сценічного «що заманеться», Авіньйонський фестиваль завжди опиняється на світанку нового театру. Його ніжні квітки обов’язково порадують із часом яскравими мистецькими плодами.