Легенда у переказах

Національний театр ім. І. Франка відсвяткував ювілей

 

Кожна сторінка 95-річної історії франківців настільки просякнута емоціями, трактуваннями, точним знанням недоведених фактів, що в жодній кількості томів її не описати, в одному вечорі не викласти.

Для ювілейного зібрання підготували урок історії національного театру. На сцені — шкільна дошка, яку використовують як екран актори чи то учні, чи то вчителі, котрі подають історію як історію. Але просте знання історії поступається отриманню задоволення від її знання. Цю проблему майже повністю вирішили б відеоматеріали, які, на превеликий жаль, часто були не якісні й не змонтовані. Врешті меморіальний вечір вийшов ще одним переказом історії театру та, безумовно, дещо додає до вічної легенди про нього. Пролог у виконанні гумористично-привітальної команди під орудою Леся Задніпровського обіцяв святкову легкість, але подальші епізоди продовжили стилістику пам’ятного вечора Гната Юри та ювілейного Галини Яблонської і пройшли в академічній стрункості. Пролог із фіналом об’єднав заявлений на початку образ мистецького корабля, названого іменем великого Франка у життєвім океані вже не на дошці-екрані, а на весь задник сцени.

Чомусь згадалась «Загибель ескадри» в постановці Сергія Данченка. В цій політизованій п’єсі Олександра Корнійчука він проголошував, як завжди, неголосно, але потужно, непереборну життєдайність духовних щогол і вітрил. 

І тільки з нею корабель буде плисти вічно, потопляючи свої застарілі тіла, залишаючись сучасним, живим, актуальним своїм духом.

Велику честь і шану склали достойним капітанам, керманичам, натхненникам — Гнату Юрі, Сергію Данченку, Богдану Ступці. На жаль, не вистачило часу пригадати М. Крушельницького та С. Сміяна, які,можливо, уникали бейдевіндів на користь глісирування й не вивели корабель на магістральні курси, але й на мілину не посадили.

Проте, історії нема, є історики. А той, хто викреслює, має бути готовим бути викресленим.

Три могікани тримають ключі від майже вікової історії франківської сцени.

Гнат Юра переосмислив традиції українського музично-драматичного театру і рішуче замінив простуватість на вишукану доступність, значно примноживши інтелектуальне начало, надавши емоційності смислової глибини. Словом, певно орієнтував корабель на маяки європейського театру.

Сергій Данченко перетворив доступність у близькість. Він сам дуже швидко ставав близькою людиною і радо відкривався неулесливим. Такими ж були його вистави, весь театр якось швидко й назавжди виборов довіру глядача і довіру до себе самого.

Данченко декларував справу життя, сенс життя як шлях до особистого божественного начала. Режисер може примусити йти його шляхом, триматися його курсу, його орієнтирів, але не має права пояснити чому. Бо це принижує віру у нього. Сергій Володимирович створив сім’ю одновірців. Інколи мені видається, що він своїми слабкостями захищався від обожнювання, та рідним Учителем залишився для всіх.

Богдан Ступка, котрий працював у виставах, створених тандемом Сергія Данченка та Даниїла Лідера, ставши відомим в усьому світі актором, возвеличив персоналізацію часу і простору. Лукава посмішка та сумні очі актора мінялися азартом випробування свого театру знаними персонами, модними віяннями, гострими експериментами. Якби не він — театр після Сергія Володимировича стирав би своє обличчя чехардою змін художніх керівників.

Особливо важливим видається дбайливе ставлення наступника Данченка до збереження в репертуарі його вистав. Певен, якби після прем’єри «Тев’є-Тевеля» Ступку запросили до Голівуду, Сергій Володимирович відпустив би його, і виставу б зберіг. У трупі є талановиті артисти, які б могли достойно продовжити життя хрестоматійних вистав геніального українського режисера.

На фінал вечора у центр талановитої акторської сім’ї франківців вийшли його живі легенди — Галина Яблонська та Станіслав Станкевич, для яких усе їхнє життя — частка історії театру...

Головний режисер Станіслав Мойсеєв вітав трупу з залу. Відзначення його режисерської роботи у виставі «Така її доля» премією «Київська пектораль» ще не доводить, але подає надію на неспішне виважене зближення його особистого театру з театром, яким він взявся керувати.

Як вправний і гостинний господар гостей проводжав директор театру Михайло Захаревич. Його зусиллями з’явилися бронзові фігури Миколи Яковченка, Гната Юри, Сергія Данченка, дошка з відбитком руки Богдана Ступки. Весь вечір він тримав під рукою папку з паперами. Певний у важливості її вмісту я наважився запитати, що в ній. Відповідь проста: «П’єса для нової постановки. До ранку треба прочитати». Тож чекаємо трьох закличних гудків улюбленого лайнера великого мистецтва.