Мій Театр Франка
Про родову особливість франківців, які в суботу відсвяткували ювілей свого театру
Ордени, медалі, почесті, винагороди та дві квартири, вручені в ювілей Українського національного академічного театру імені Івана Франка його служителям, — це визнання від влади. І хоч би яким приємним воно було, але не може порівнятися з визнанням найвищим — справжньою всенародною любов’ю до цього невтомно юного творчого колективу.
За простотою, легкістю й шалапутством, бажанням не розсмішити, а навчити з усмішкою ставитися до життя тут і зараз завжди читається відповідальність перед професією, що інколи доходить до забобонного страху.
За задоволення творити й проживати безліч життів на сцені часом доводиться платити гіркотою в житті земному. Можливо, таке глибинне розуміння діалектики сценічного мистецтва сформулювало домінанту франківського характеру:
— право таїнства творчості залишати за Всевишнім;
— до своєї творчості ставитися без пієтету й самомилування;
— розуміння театру як храму не затверджувати ходінням навшпиньки й багатозначністю на чолі, обов’язковістю преклоніння молодших перед старшими, привілейованістю героїв і підлабузництвом рядових;
— бути самоіронічним, хоч би якої висоти успіху ти досяг, не возноситися, залишатися простим і відкритим, мов дитя.
Це не стиль акторського життя, а родова особливість франківців.
Уже 50 років — з першого класу — я вклоняюся цьому театру. Обраний в учні геніальним українським режисером Сергієм Володимировичем Данченком, який керував Театром імені Франка 20 років і вивів його на найвищий рівень світових театральних підмостків, я три роки був його частинкою. Відтоді не втомлююся захоплюватися гармонією цього театрального континенту, постійного й такого, що змінюється щодня.
10 років театром керує геніальний актор Богдан Сильвестрович Ступка. Він не просто зберігає, оберігає й затверджує вкорінений його другом і соратником Данченком режисерський кодекс честі. Для нього важливо знайти в дуже різних режисерах здатність відповідати Сергію Володимировичу й, що не менше важливо, доповнювати його тут і зараз.
Це пояснює запрошення на постановки й всесвітньо відомого грузинського майстра Роберта Стуруа, й українських режисерів, які волею долі опинилися за межами Батьківщини. Такі творчі зустрічі завжди дають урок відповідності власного життєвідчуття життєвідчуттям в інших точках Землі, в інших соціальних, економічних, політичних реаліях.
І все це для того, щоб у дні сьогоднішньому вловлювати, передчувати барви й звуки вічності, переплавити їх на емоційне послання, здатне перетворити діалог сцени й залу на мить єднання минулого, сьогодення й майбутнього. Невипадково для ювілейного вечора були вибрані сцени саме з «Фауста».
Таємницю людської душі можна пізнати виключно завдяки роботі самої душі.
Тішить, що немає потреби проводити детальний аналіз вистав і ролей, аби довести наявність і потужність такої роботи. Вона стукає в серця глядачів, у серця 150 працівників сцени та 300 працівників закулісся, ім’я яким — ФРАНКІВЦІ.
Ордени, медалі, почесті, винагороди та дві квартири, вручені в ювілей Українського національного академічного театру імені Івана Франка його служителям, — це визнання від влади. І хоч би яким приємним воно було, але не може порівнятися з визнанням найвищим — справжньою всенародною любов’ю до цього невтомно юного творчого колективу.
За простотою, легкістю й шалапутством, бажанням не розсмішити, а навчити з усмішкою ставитися до життя тут і зараз завжди читається відповідальність перед професією, що інколи доходить до забобонного страху.
За задоволення творити й проживати безліч життів на сцені часом доводиться платити гіркотою в житті земному. Можливо, таке глибинне розуміння діалектики сценічного мистецтва сформулювало домінанту франківського характеру:
— право таїнства творчості залишати за Всевишнім;
— до своєї творчості ставитися без пієтету й самомилування;
— розуміння театру як храму не затверджувати ходінням навшпиньки й багатозначністю на чолі, обов’язковістю преклоніння молодших перед старшими, привілейованістю героїв і підлабузництвом рядових;
— бути самоіронічним, хоч би якої висоти успіху ти досяг, не возноситися, залишатися простим і відкритим, мов дитя.
Це не стиль акторського життя, а родова особливість франківців.
Уже 50 років — з першого класу — я вклоняюся цьому театру. Обраний в учні геніальним українським режисером Сергієм Володимировичем Данченком, який керував Театром імені Франка 20 років і вивів його на найвищий рівень світових театральних підмостків, я три роки був його частинкою. Відтоді не втомлююся захоплюватися гармонією цього театрального континенту, постійного й такого, що змінюється щодня.
10 років театром керує геніальний актор Богдан Сильвестрович Ступка. Він не просто зберігає, оберігає й затверджує вкорінений його другом і соратником Данченком режисерський кодекс честі. Для нього важливо знайти в дуже різних режисерах здатність відповідати Сергію Володимировичу й, що не менше важливо, доповнювати його тут і зараз.
Це пояснює запрошення на постановки й всесвітньо відомого грузинського майстра Роберта Стуруа, й українських режисерів, які волею долі опинилися за межами Батьківщини. Такі творчі зустрічі завжди дають урок відповідності власного життєвідчуття життєвідчуттям в інших точках Землі, в інших соціальних, економічних, політичних реаліях.
І все це для того, щоб у дні сьогоднішньому вловлювати, передчувати барви й звуки вічності, переплавити їх на емоційне послання, здатне перетворити діалог сцени й залу на мить єднання минулого, сьогодення й майбутнього. Невипадково для ювілейного вечора були вибрані сцени саме з «Фауста».
Таємницю людської душі можна пізнати виключно завдяки роботі самої душі.
Тішить, що немає потреби проводити детальний аналіз вистав і ролей, аби довести наявність і потужність такої роботи. Вона стукає в серця глядачів, у серця 150 працівників сцени та 300 працівників закулісся, ім’я яким — ФРАНКІВЦІ.