Міф чи реальність?
27 березня, в Міжнародний день театру, в АМТМ «Сузір’я» відбулася прем’єра вистави «Антігона» за однойменною п’єсою Жана Ануя. Родзинкою постановки є те, що всі її учасники – молодь, студенти 3 курсу акторського відділення Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого (курс професора, народного артиста України Миколи Миколайовича Рушковського). Режисер-постановник – заслужений артист України Ігор Славинський, музичне оформлення Катерини Тижнової.
Сюжет п’єси та вистави базуються на відомому міфі. Драматургічний конфлікт зав’язують події, що відбулися раніше. Після смерті царя Фів, Едіпа, його сини, Полінік та Етеокл, розпочали міжосібну боротьбу і загинули від стінами Фів. Креон – новий правитель наказав поховати Етеокла з шаною, як патріота, котрий захищав рідну землю. Тіло Полініка, що звернувся за допомогою до ворогів-аргосців, він, навпаки, заборонив ховати під страхом смертної кари, залишивши на поталу диким звірам. Проте одна із сестер Полініка та Етеокла, Антігона, наважується порушити заборону, бо керується прагненням, аби душа брата знайшла спокій (за традиціями еллінів, душа померлого блукатиме доти, поки його тіло не буде поховане).
Вистава розпочинається зі своєрідної інтермедії, в якій відбувається знайомство з героями трагедії: Антігоною (Анастасія Зюркалова), Креоном (Євген Ковирзанов), Гемоном (Олег Коркушко), Ісменою (Яна Коверник), Годувальницею (Олександра Мартакова) та охоронцями (Роман Щербак, Костянтин Стоянчев, Роман Бабак).
Хору – невід’ємного учасника давньогрецької трагедії (та ряду п’єс сучасних авторів на ті ж міфологічні сюжети) у виставі немає. Текст від автора проголошує Костянтин Темляк. Автор (назвімо його так) по суті виконує дві функції: водночас перебуває і зовні, в якості коментатора подій, і всередині оповіді, невербальними засобами виявляючи своє ставлення до них. Він навіть схожий на режисера: ось зібралася така собі безжурно-весела «тусовка», і одна людина, дотична до того гурту, усім пояснює, для чого вони тут. Проте впродовж вистави усі потроху «втягуються» в дію, у кульмінації вже зовсім не зважаючи на Автора.
У підсумку ж виникає питання: чи не доцільніше було б назвати трагедію «Креон» (тим більше, що й в акторському сенсі виконавець цієї ролі виділяється з-поміж усіх)? Бо – парадоксальним чином – у текстовому та емоційному двобої Креона та Антігони перемагає цар. Креон намагається зрозуміти логіку Антігони: чому вона, попри заборону, намагалася похоронити Полініка й прагне таки довести справу до кінця, незважаючи на страх смертної кари. Його доказова база міцніша, аніж дівчини: «Народи моєму синові дитину, вона більш потрібна країні, ніж твоя смерть… Я не можу допустити, щоб ти стала жертвою політичного безладу…» Пояснюючи свою позицію, цар порівнює країну з кораблем, який, перевантажений злочинами та бідністю, тріщить по швах і починає тонути. Команда думає лише про те, як би встигнути побільше украсти, а офіцери швиденько будують для своєї втечі пліт. Що ж мусить робити капітан, хіба він має право розмірковувати, яку ціну потім самому доведеться заплатити? Він хапає перше, що потрапляє під руку, щоб залатати пробоїну, і стріляє в натовп, який не має імені, в першого, хто піде на нього… «Менш за все на світі мене вабила влада, – запевняє він. – Я міг від неї відмовитися, але раптом відчув себе робітником, який ухиляється від роботи. Потрібно, щоби хтось відповів: «Так».
Золоті слова, проте за дужками вистави зостається те, що сам Креон захопив трон незаконним шляхом, перетворившись після цього на тирана та деспота.
А що ж Антігона? Залишається непохитною, твердячи, що вона тут не для того, аби розуміти, а щоби сказати Креону «ні» і померти. І навіть після розвінчування Креоном романтично-героїчного ореолу її братів, коли виявляється, що обоє вони – злочинці, вона продовжує наполягати на своїй правді. І якщо заради порятунку повинна буде, по суті, зрадити саму себе, то їй не потрібне життя.
Адже треба, щоби хтось сказав: «Ні!»…
І кожен з них залишається чесним до кінця.
Не хочеться проводити паралелі із сьогоденням, можна до останнього думати про збіг, що все це не про нас. Одначе сцена, в якій Креон, котрий мусить підписати наказ про смертну кару, ламає ручку (причому робить це доволі підкреслено), розвіює останні ілюзії.
Про що ж вистава? Про те, що й влада має свої резони? Що опозиція відстоює ідеали, в які вже й сама не вірить? До речі, додаткові питання ставить і одна з фінальних сцен, коли за стіл до Креона сідають троє вартових у пов’язках, що закривають половину обличчя. Вони мовчать, але це ті люди, які підтримують царя та виконують його накази, тому і їхнє мовчання є красномовним.
П’єса, нагадаємо, була написана у 1942 році, через два роки поставлена в окупованому нацистами Парижі. Її звучання було однозначним: Антігона кидає виклик Креону і в його особі усьому, що уособлювало фашизм. Вона віддає своє життя, вимагаючи навіть привселюдної страти, бо лише таким чином можна оголити нелюдську сутність цього режиму. Ця вистава не є однозначною, але це не є її недоліком, бо вона змушує замислитись – зробити те, чого не роблять люди, які сьогодні так вільно розкидаються словами «фашизм» та «нацизм».
Гіркоту останніх слів спектаклю: «Ті, які повинні були померти, померли. І ті, які вірили у щось, і ті, які вірили зовсім в інше, і навіть ті, які ні у що не вірили і потрапили в цю історію, нічого в ній не розуміючи…» – трішки пом’якшує поява собачки Антігони, про яку вона згадує ще на початку вистави. Виконавець ролі Мілки, чіхуахуа Степан, помахуючи хвостиком, радо намагається облизати усіх, до кого дотягнеться. І йому однаково, хто з них Креон, хто – Антігона, а хто – вартовий, він приймає їх такими, якими вони є.
А вони – молоді, щирі та чесні актори, які намагаються бути відвертими і з глядачем, і з самими собою. Які проживають віковічну трагедію, зазираючи в її глибини із сьогодення. Такого, яким воно є.