Одного разу, в одній країні…
«Череп із Коннемари», «Каліка з острова Інішмаан», «Сім психопатів»…
П’єси та кіносценарій з такими депресивними назвами належать перу одного з найвідоміших сучасних драматургів, англійцю ірландського походження Мартіну МакДонаху.
Проте за страхітливими назвами ховаються глибокі й болючі роздуми про трагізм людського життя, політичні алюзії сучасності, безперспективність існування. Пошуки «промінчика світла в темному царстві» або доказів того, що його немає й не буде, роблять п’єси МакДонаха особливо принадливими для режисерів.
Київських театральних митців, видається, особливо цікавить п’єса з «пухнастою» назвою та далеко не «м’якими» перипетіями «Людина-подушка». У 2009 році виставу за цим твором було поставлено в театрі «Дах» і нещодавно прем’єра з такою ж назвою відбулася в Київській академічній майстерні театрального мистец тва «Сузір’я». Режисер-постановник – Тарас Бенюк (він і виконавець ролей головного слідчого Тупольського та Міхала, брата головного героя). Дія відбувається в тоталітарній країні, де функції всіх законів може переймати на себе один поліцейський, який і розслідує, і виносить вирок, і виконує його. Тут їх класично двоє – хороший (Тупольський) та поганий (Аріель), проте загальної картини це не міняє, тому що все відносно, усі моральні імперативи знівельовані первісно.
Молодий чоловік зі смішним найменням Катурян Катурян (Павло Кільницький) працює на скотобійні, а у вільний час пише оповідання. Разом з ним мешкає його розумово відсталий брат.
Одного разу Катуряна заарештовують за підозрою у вбивствах, що дуже схожі на інсценізації його оповідань…
«Людина-подушка» – психологічна драма, яка має дуже багато підтекстів.
Усе в цьому світі відносно, пізнається у порівнянні та має свою, нехай, на перший погляд, викривлену, логіку. Всі герої, вочевидь, колись були дітьми. Дитина, на відміну від дорослого, не має вибору, і в цьому головна проблема,
тому що дорослий лише вважає, що сам може керувати своїм життям. Насправді, він робить це так, як дозволяє або вирішує його минуле.
Аріеля у дитинстві ґвалтував батько, і хлопець виріс психопатом; Катурян сім років слухав, як батьки по-садиськи знущалися над його братом. Він, вбивши їх, змайстрував «письмову» реальність та поселився в ній. Розумово відсталий брат Катуряна Міхал інсценізовував його оповідання, вбиваючи дітей. Батько Тупольського був алкоголіком та садистом, і сам він вважає, що зумів сконструювати своє життя іншим чином, проте, без суду та з мінімальним розслідуванням, у фіналі розстрілює Катуряна.
От і виходить, якщо людина має прожити важке життя, сповнене страждання та горя, і покінчити його самогубством, хіба не краще, якби вона померла щасливою в дитинстві? Щоби прийшов такий собі дитячий Месія, Людина-подушка – герой найкращого з оповідань Катуряна, і не дозволив цьому статися.
У п’єсі панує смерть, кров просто-таки крапає з кожної сторінки, проте вистава інша. Вона, як не дивно, світла. У темному просторі мікросцени «Сузір’я», де немає «четвертої стіни» і глядач знаходиться на відстані подиху від героїв.
У найдраматичніших моментах лунає медитативна музика, і від того трагізм та напруження спадають.
Павло Кільницький щирий і подитячому щасливий, коли розповідає свої історії про яблучних чоловічків, маленьке зелене поросятко, бідного, але щасливого хлопчика. Костянтин Добровольський, граючи Аріеля, вносить напружений «нерв» у дійство, проте Тарас Бенюк («людина-трансформер» – дві ролі та режисура) врівноважує усіх– іронічно-витриманий в ролі Тупольського, зворушливий в ролі Мікаеля.
Зрозуміло, що дія вистави може відбуватися в будь-якій тоталітарній країні.
А межа між вигадкою та реальністю постає настільки ілюзорною, що іноді зовсім зникає, і тоді мистецтво стає формою пізнання реальності, а реальність сліпо копіює мистецтво. Проте виникає думка, що і ми всі колись були дітьми…
Ельвіра Загурська