Олексій КУЖЕЛЬНИЙ: “Хочу, щоб слово “кияни” асоціювалося з театральним мистецтвом”
Ганна Денисенко
Художній керівник театру “Сузір’я” про еволюцію святкування ювілеїв, утому від офіціозу та власні мрії
Завтра столична Майстерня театрального мистецтва "Сузір'я" святкуватиме своє 20-річчя. А втім, у колективу потрійне свято: будинкові, у якому працює театр на Ярославовому Валу, 16, цього року виповнюється 100 літ, а художньому керівникові театру Олексію Кужельному – 55.
— Як святкуватимете свої ювілеї: буде пишний офіціоз чи тихо, для своїх?
— Свого часу ми настільки звикли до ювілеїв в обов’язковому супроводі партійних зборів, що без них жодного свята собі не уявляли. Пізніше почали від цього відмовлятися – організовували концерти, капусники. Наприклад, коли нам було 10 років, ми влаштували гучний капусник: запросили багато своїх друзів – людей прийшло стільки, що їх ледь умістив наш крихітний театр. Цього року я відчув: не те що від офіціозу, а й від гучних концертів усі вже давно стомилися. Тому своє 20-річчя “Сузір’я” відсвяткує в дружному “сімейному” колі (так я називаю наш колектив). Привітання будуть тільки від друзів (правда, знаю, що будуть і якісь державні відзнаки). Самі себе й нагороджуватимемо. І є кого: акторів та режисерів, з якими працювали всі ці 20 років – 280 осіб! Співатиме хор Михайлівського собору. Обіцяли бути Богдан і Остап Ступки, Анатолій Гнатюк (з них починалася мистецька біографія театру: наша перша вистава – “Сад божественних пісень” за творами Сковороди, які впорядкував Валерій Шевчук, Богдан Ступка грав Сковороду).
— Чим особливий ювілейний сезон “Сузір’я”?
— Буде парад вистав. На жаль, не всі спектаклі, що є в нашому репертуарі, зможемо показати протягом цього місяця (багато наших акторів зараз якраз за кордоном знімаються). Та деякі з них, якими особливо пишаємось, відбудуться. Це зокрема один з улюблених спектаклів наших глядачів, який, між іншим, не сходить зі сцени вже 15 років, – “У колі кохання”. У головних ролях – класики сучасної української театральної сцени Надія Батуріна і Микола Рушковський. Покажемо і “Парнас дибки”, і “В барабанному провулку” за співаною поезією Булата Окуджави. У жовтні у нас прем’єра – “Самотня леді” за п’єсою Ігоря Афанасьєва (режисер – Ігор Славинський). Це буде бенефіс актриси Ксенії Ніколаєвої.
— Ваш колектив створено 1988-го у березні, чому відзначаєте ювілей у вересні?
— 19 вересня, дата святкування, – незвичайний день. Це День згадування чуда Архістратига Михаїла, покровителя Києва. А коли ж святкувати день народження театру – тоді, як підписали наказ, як почали читати п’єсу для першої вистави, чи в день першої прем’єри? Я подумав, що доречно буде “приєднатися” до покровителя нашого міста.
— Що можете сказати про переваги камерного театру – такого, як ваш, – порівняно з театрами “великої форми”?
— У світі нині дуже популярні камерні театри. Можна сказати, театральна справа розвивається саме за рахунок маленьких сцен. Про себе ж можемо сказати: кожна вистава – це дитина, котра своїм народженням приносить велику радість. Намагаємося створювати в театрі сімейну атмосферу, що зокрема дає артистові свободу творчості.
— Ця сімейність поширюється і на глядачів?
— Нас часто запитують: “Звідки у вашому театрі така тепла аура?” Не знаю. Річ, напевно, в тому, що нашим акторам якимось чином вдається поширювати цей позитив, радість, котру вони відчувають на сцені. Таким чином ми намагаємося творити певну мистецьку спільноту. А взагалі мені б дуже хотілося, щоб поняття київської спільноти містило у собі потужну частку того, що називаємо мистецтвом, зокрема театральним. Адже всі знають, хто такі, приміром, львів’яни або одесити. Хтозна, може, коли-небудь саме слово “кияни” асоціюватиметься зі словом “театр”...
Художній керівник театру “Сузір’я” про еволюцію святкування ювілеїв, утому від офіціозу та власні мрії
Завтра столична Майстерня театрального мистецтва "Сузір'я" святкуватиме своє 20-річчя. А втім, у колективу потрійне свято: будинкові, у якому працює театр на Ярославовому Валу, 16, цього року виповнюється 100 літ, а художньому керівникові театру Олексію Кужельному – 55.
— Як святкуватимете свої ювілеї: буде пишний офіціоз чи тихо, для своїх?
— Свого часу ми настільки звикли до ювілеїв в обов’язковому супроводі партійних зборів, що без них жодного свята собі не уявляли. Пізніше почали від цього відмовлятися – організовували концерти, капусники. Наприклад, коли нам було 10 років, ми влаштували гучний капусник: запросили багато своїх друзів – людей прийшло стільки, що їх ледь умістив наш крихітний театр. Цього року я відчув: не те що від офіціозу, а й від гучних концертів усі вже давно стомилися. Тому своє 20-річчя “Сузір’я” відсвяткує в дружному “сімейному” колі (так я називаю наш колектив). Привітання будуть тільки від друзів (правда, знаю, що будуть і якісь державні відзнаки). Самі себе й нагороджуватимемо. І є кого: акторів та режисерів, з якими працювали всі ці 20 років – 280 осіб! Співатиме хор Михайлівського собору. Обіцяли бути Богдан і Остап Ступки, Анатолій Гнатюк (з них починалася мистецька біографія театру: наша перша вистава – “Сад божественних пісень” за творами Сковороди, які впорядкував Валерій Шевчук, Богдан Ступка грав Сковороду).
— Чим особливий ювілейний сезон “Сузір’я”?
— Буде парад вистав. На жаль, не всі спектаклі, що є в нашому репертуарі, зможемо показати протягом цього місяця (багато наших акторів зараз якраз за кордоном знімаються). Та деякі з них, якими особливо пишаємось, відбудуться. Це зокрема один з улюблених спектаклів наших глядачів, який, між іншим, не сходить зі сцени вже 15 років, – “У колі кохання”. У головних ролях – класики сучасної української театральної сцени Надія Батуріна і Микола Рушковський. Покажемо і “Парнас дибки”, і “В барабанному провулку” за співаною поезією Булата Окуджави. У жовтні у нас прем’єра – “Самотня леді” за п’єсою Ігоря Афанасьєва (режисер – Ігор Славинський). Це буде бенефіс актриси Ксенії Ніколаєвої.
— Ваш колектив створено 1988-го у березні, чому відзначаєте ювілей у вересні?
— 19 вересня, дата святкування, – незвичайний день. Це День згадування чуда Архістратига Михаїла, покровителя Києва. А коли ж святкувати день народження театру – тоді, як підписали наказ, як почали читати п’єсу для першої вистави, чи в день першої прем’єри? Я подумав, що доречно буде “приєднатися” до покровителя нашого міста.
— Що можете сказати про переваги камерного театру – такого, як ваш, – порівняно з театрами “великої форми”?
— У світі нині дуже популярні камерні театри. Можна сказати, театральна справа розвивається саме за рахунок маленьких сцен. Про себе ж можемо сказати: кожна вистава – це дитина, котра своїм народженням приносить велику радість. Намагаємося створювати в театрі сімейну атмосферу, що зокрема дає артистові свободу творчості.
— Ця сімейність поширюється і на глядачів?
— Нас часто запитують: “Звідки у вашому театрі така тепла аура?” Не знаю. Річ, напевно, в тому, що нашим акторам якимось чином вдається поширювати цей позитив, радість, котру вони відчувають на сцені. Таким чином ми намагаємося творити певну мистецьку спільноту. А взагалі мені б дуже хотілося, щоб поняття київської спільноти містило у собі потужну частку того, що називаємо мистецтвом, зокрема театральним. Адже всі знають, хто такі, приміром, львів’яни або одесити. Хтозна, може, коли-небудь саме слово “кияни” асоціюватиметься зі словом “театр”...
Хрещатик №168 18.09.2008