Острів дорожнечі

Враження від Цюрихського фестивалю

У банкірській Швейцарії чимало розмов про шалені втрати від економічної кризи. Втім, наочно вона видається дуже схожою на історію зі свинячим грипом. Просто хтось дотепно заробляє гроші на довірі до економістів та фінансистів. Швейцарський франк поводиться солідно і стабільно: навіть після входження до шенгенської зони Європейського Союзу ціни у Швейцарській Конфедерації залишаються найвищими в Європі. І якщо на театральному фестивалі в сусідньому Амстердамі квитки на вистави можна було придбати за 5-10 євро, то в Цюриху треба було платити від 20 до 50 євро, і це, між іншим, підтверджує репутацію Швейцарії як найдорожчої країни Європи. Радості додає ще й те, що за такої вартості квитків глядачів на виставах Цюрихського фестивалю завжди було багато. А от сам фестиваль зі зміною його лідера став зовсім іншим. Пригадую враження від фестивалів 90-х років. Уявіть шлях до фестивального півострова вздовж Цюрихського озера, яке самі швейцарці справедливо називають морем, що прикрашений розміщеними по краю пішохідної доріжки плакатами фестивалю різних років. Просто на асфальті закріплені скотчем, вони були мережаним дороговказом до місця театрального свята. Десятки клоунів, фокусників, витівників на зелених галявинах успішно конкурували в боротьбі за людську увагу з безліччю ресторанчиків екзотичної кухні.
Ресторанчики залишилися, артисти з-за кордону перестали приїжджати, місцевих збирається по троє-п’ятеро.
Відвідини фестивалю з 1996 року раз на два роки до моєї скарбнички спогадів додали вистави «Пікнік» різних років Нідерландського театру «Візаві», «Ніхель, нула» Венеціанського театру «Метастазі оді Прато», «Щоденник» Бельгійського театру «Де ондер лемінг». Мюзикл ветеранів Бродвею та Голлівуду, які співали, танцювали і тремтіли від радості довголіття й страху старості.
Із 2008 року серед розмаїття масштабних вистав залишається незабутньою «Допитлива людина», коли з-під гори землі й піску на сцені, розгрібаючи руками шлях до світла й повітря, з’являлися актори, а може, хробаки, що перетворилися на людей. Побавившись життям і нічого в ньому не знайшовши, знов поверталися в темряву і спокій.
Задекларована фестивалем функція збагатити найкращим у театральному світі швейцарського глядача й відповідно додати знань вітчизняним колегам цього року не позначилася в жодній із представлених у програмі фестивалю продукцій.
Міжнародні проекти, які реалізувалися за участі швейцарських режисерів з театрами країн Сходу, виявилися відверто слабкими. В них режисура скоріше вибудовувала щось на європейський лад, використовуючи перевірені й добре знані прийоми, за якими власна національна неповторність губилася, як суниці в будяках.
Мабуть, щось дуже важливе було закладено в блуканні героя вистави Poiscaille Paradis (cel. 827 63 53) швейцарської компанії «Бомарше та Фабриціо Горгерат», що був оголений від пояса до ніг. У програмці ця світова прем’єра була заявлена як турбоментна чорна комедія за текстами молодих письменників Західної Африки. Я професійно додивився до кінця і, може, вперше за багато років порадів, що багато глядачів (швейцарці — дуже вдячна публіка: досидять, хвалитимуть, аплодуватимуть стоячи, хоч би й зовсім не сподобалося) пішли від сорому овацій.
Організатори фестивалю позиціонували як найсильнішу виставу Chouf Oufchouf спільний проект Швейцарії та Марокко в постановці Мартіна Циммерманна та Дмитра Перро. Треба сказати, що мій власний досвід організації міжнародних театральних фестивалів показує, що хоч би зібрати в програмі з десяток геніальних вистав — то все одно найкращими з них виявляться якісь дві-три, про решту не дуже й говоритимуть. Тому мудрість фестивальної політики полягає у створені програми на різні смаки — це дає шанс організаторам догодити і тим, хто готовий до сприйняття експерименту, і тим, хто здатен оцінити професіоналізм сталих форм, зрештою, зацікавити чимось молодь, бо саме вона стане прихильником майбутніх фестивалів. Так-от, топ-шоу виявилося парадом акробатичних вправ, що були нанизані на плутану мову сюжету.
А от вистави швейцарських колег театру Kolypan, безумовно, заслуговують на роздуми та сперечання. «Mapi-Land» — годинка перед сном, поки затримуються батьки, яку брат (Густаво Нанез) і сестричка (Фабіен Хадорн) використовують на всю котушку. Для своїх витівок вони застосовують усе, що є в хаті. Дитяча фантазія не знає меж. У сценках точно підмічається й по-дитячому безжалісно висміюється світ дорослих. Гра в багатих, у закоханих, у зірок шоу-бізнесу і навіть у справедливих батьків завжди демонструє вади дорослості перед відвертістю дитинства.
У виставі актора-лялькаря нідерландського Stuffed Puppet Theatre «Панч і Джуді в Афганістані» з саркастичним гумором представлено персонажів історії викрадення журналіста в Афганістані. Друг, який намагається його визволити, раптом розуміє, що людське життя може вимірюватися кількістю верблюдів. Калейдоскоп людських персонажів — ляльок обертається зі стрімкою швидкістю. Актор Невілл Трантер спілкується з ними своїм голосом, вони відповідають його ж вустами на різні голоси. Відкритий прийом без спроби віщувати черевом за вправної роботи з пластикою ляльок хіба що додає достовірності театральному спілкуванню. Чого варте людське життя в доларах чи верблюдах, хто має право встановлювати його ціну — про це ляльки і люди можуть тільки запитувати, але якщо цього не робити, то чи варто жити?
На окрему професійну розмову заслуговує робота «Пекучий перець, кондиціонер та прощальна промова» Тосікі Окада та його театральної компанії Сhelfitsch. У програмі задекларовано театральні пошуки на межі психологічного театру і танцю. Насправді актори демонструють свідомо чи ні бажання розвивати в сучасному театрі основи біомеханіки В. Мейєрхольда. Пластика акторів робить зрозумілими стосунки та вчинки, з яких вибудовується ясний без перекладу сюжет. У поєднанні з японською уклінною розмовою, значущою жестикуляцією, увагою до поз і навіть до руху очей це справді робить театральну тишу красномовною.
У виставі «Перегони» бельгійської компанії Kopergietery 30 хлопців віком від 8 до 30 років цілу годину бігають сценою. Буквально набігаючи на глядача, в останню мить вправно розвертаються і біжать назад. Хтось стомлюється, хтось долає себе, але продовжує біг, комусь допомагають, хтось падає, а решта продовжують нестримно рухатися. Сорочки і штани на хлопцях побутові, демонстративно випадкова комбінація костюмів підкріплює нетеатральність цього видовища. Так само й актори — відверті аматори, за винятком трьох чи п’ятьох лідерів різних епізодів. У пік стомленості бігунів лунає гімн. Чоловіки вишиковуються і натхненно проживають жадану мить урочистого початку змагання, поклавши праву руку на серце. Тренування закінчилося, починається матч, та одразу ж призначається штрафний удар. Шеренга перетворюється на захисну стіну, і оскільки одна рука після гімну залишається на серці, то другою прикривають одне місце... в сусіда. Потім радісна куча-мала після забитого гола. Знову біг. Раптом лунає романтично-сумовита пісня. Усі вишиковуються, ніби це якийсь незнайомий гімн. Та швидко починають сумувати, нудитися, хтось дає комусь стусана, і розгортається жартівлива бійка. В її розпал по центру сцени на глядача виходить і кілька разів повторює тренувальний маршрут подіумна фотомодель. Дівчина привертає увагу хлопців, викликає захоплення, і ось уже майже всі прямують за її ходою, а коли вона зникає, знову починається біг. Біг до перемоги, за самовдосконаленням, зрештою, до розуміння життя як бігу до власної мрії. Таке просте дійство раптом перетворюється на потужну метафору, сповнену філософського змісту. Навіть подумалося, що зроблено цю виставу за книжкою «Процес» лауреата Нобелівської премії в галузі літератури Жана-Марі Гюставв Леклезіо, але в програмці про це нічого не було зазначено.
Решта вистав наводять на думку про те, що фінансові труднощі змусили організаторів фестивалю переформувати його в моно-камерний, з акцентом на простоту декорацій.
У дорогій країні все дорого. Можливо, це допомагає виховувати й у бідних, і в багатих екологічний спосіб життя. У Швейцарії дорогий громадський транспорт, але комфортний, чистий, пунктуальний, ним користуються всі. Усі без винятку сортирують сміття — папір, пляшки світлого скла, темного, пластикові — для кожної окремий ящик. У цій країні дуже багато озер та річок. Потужна державна програма багато років дбає про чистоту води. І ось нарешті досягли омріяної якості. І тут виявилося, що з цього моменту почала різко зменшуватися кількість риби. Цікаво, що станеться з людиною, коли вона досягне тієї чистоти душі та помислів, до якої закликали кращі вистави фестивалю. А щодо Швейцарії — багата країна і проблеми дорогі.
28/10/2010
”День” №196