Подарована історія

Виставою «Новеченто» (1900) А. Барікко, поставленою Олексієм Кужельним на Мікросцені «Сузір’я», режисер вкотре стверджує, що театр безсмертний!
 

Сентенція Алессандро Барікко, на мою думку, що стоїть серед найгеніальніших письменників, озвучена розповідачем Сурмачем. Вона, по суті, проста і звучить так: ти живий по-справжньому, поки у тебе в запасі є історія і хтось, кому можна її подарувати.

Театральний монолог Алессандро Барікко — красива і сумна притча про природу творчості. На прикладі життя піаніста, який немовлям опинився на кораблі і ніколи не сходив з нього на берег (!), автор стверджує, що справжній творець, будь то музикант, художник, композитор (список можна продовжити), не потребує безпосереднього зіткнення з навколишнім світом.

Світ генія в ньому самому, він від початку самодостатній і здатний власним натхненням творити нові всесвіти. Не треба сходити на землю, аби відчути її пружність, відчути шовковистість трави, досить закрити очі, викликати все це у своїй уяві, торкнутися пальцями клавіатури рояля... і зазвучить музика. Неймовірна, та, якої не було до цієї миті. Але в тому і місія творця — зробити реальним те, чого не існувало до нього.

Звичайно, Олексій Кужельний міг би поставити цю виставу на великій сцені, але він, в унісон з Барікко, навмисно відмовляє собі в перевагах масштабного сценічного простору, максимально наближає актора до описаних обставин і демонструє, що хорошу виставу можна створити і на крихітній території.

Вже не вперше О. Кужельний виступає сценографом своїх постановок. Наполягаючи і в новій виставі на переконливості ідеї єдності режисерсько-сценографічного задуму, він занурює глядачів у вигаданий світ. Це корабель-дім підкидька Денні Будмана Т. Д. Лемона Новеченто, якого знайшли в трюмі і назвали за назвою товару в картонній коробці, де він лежав. Спочатку глядачі опиняються в залі, що являє собою нижню палубу корабля. Напівтемрява і запустіння, зі стелі протікає вода, її краплі, що поблискують у тьмяному світлі, немов сльози, проливаються в руки зануреного у спогади Сурмача. Тут глядачі в кінці історії, яку він обіцяє... але Сурмач зве усіх у її щасливий початок. Глядачі вирушають за ним до іншого крихітного залу, світлого, святкового салону корабля. Сурмачеві, у виконанні Станіслава Мельника, доведеться віртуозно перевтілюватися у всіх згадуваних героїв його історії про незвичайного піаніста, оскільки «Новеченто» — це моновистава.

Простір Мікросцени наповнений безліччю деталей, що вказують на місце дії. Розвішені корабельні дзвоники різної величини, білі завіси з поліетилену, що балансують на протягнутих вірьовках і шарудять неначе океанські хвилі. Картина з невинною гладдю білого полотна, рама, яка пізніше стане дверима-виходом, через які піаністові треба буде зійти на берег... Він лише однією ногою ступить за них (який виразний символ — чи розумно виходити за рамки можливого?). Великі вікна-ілюмінатори, затягнуті білястим серпанком уранішнього туману. Ще одна образна метафора. Торкаючись скла, стираючи туман, піаніст немов потрапляє в іншу реальність, відкриває світ, але скло виявляється дзеркалом, в якому відбиваються глядачі. Що вони відкриють для себе?

Починається черга перевтілень. Сурмач-Мельник стає розпорядником салону, що запрошує публіку в захоплююче плавання, матросом, який знайшов коробку з немовлям, капітаном корабля, рульовим, радіотелеграфістом, коком, лікарем, Новеченто-малюком, Новеченто-юнаком.  Розповідь покладена на активну дію, все динамічно, яскраво театрально, актор буквально жонглює предметами. Характеристика кожного персонажа визначається переважно зовнішніми складовими: зміною тембру голосу, міміки, пластики (балетмейстер Олексій Скляренко), елементів костюмів.

Фантазія Кужельного-сценографа фонтанує винахідливими задумками, вихор театрального видовища захоплює. Щедрою рукою він віддає весь цей феєрверк виконавцеві і той злегка заграється з предметами, якоїсь миті з жалем констатуєш: за зовнішньою яскравою динамікою актор втрачає суть. І лише коли в калейдоскопі героїв приходить черга Новеченто, Станіслав Мельник проривається в зону справжнього психологізму, в ділянку щирої сповідальності, досягаючи ідеальної органіки в інтерпретації персонажа...

Кульмінацією цього образного маніфесту творчості, коли піаніст пропонує довіритися йому, йти за ним і бути співтворцем, стає сцена музичної дуелі. Мортен, король джазу, у С. Мельника — верх пихатості, він упевнений в собі, подобою констатує беззастережну перевагу.

Як зіграти на сцені, майже біля колін глядачів, яких не обдуриш фонограмами, змагання двох піаністів? Але невичерпна фантазія режисера. Мортен-Мельник накидає на синтезатор, що виконує роль рояля, шикарне хутро. Звучить музика (композитор Андрій Шусть), руки музиканта ковзають по м’якому хутру, немов перебираючи і нащупуючи потрібну мелодію, ворушачи і гладячи. Вони злітають над ним, а тепер утопають в похітливості звуків, і здається, хутро оживає від майстерного виконання. Але черга Новеченто. Розповідь Сурмача йде по наростаючій, емоції на найвищому градусі! І раптом на клавіатурі з’являється зелений промінець світла, який пустотливо скаче клавішами. Темп приголомшуючий, музика не встигає за променем, вони грають у хованки, пустують, веселяться. Звуки переливаються, тримають струнку бездоганну мелодію, квапляться вперед, але чи уловимий сонячний зайчик?

Таким образним розв’язанням сцени музичної дуелі режисерові вдається театралізувати ще одну важливу думку автора. У мистецтві не може бути змагання! Тільки для ремісника, яким тут є Мортен, дуель — це змагання, а для генія музика — вище задоволення. Йому не треба доводити, що він кращий, йому взагалі нічого нікому не треба доводити. Він не творить, творчість є суть його життя.

Моновистава — особливий жанр, що вимагає від актора величезних душевних витрат, віртуозної майстерності, бездоганної органіки, уміння заповнити своєю особою простір сцени. Молодий актор С. Мельник упевнено реалізує себе в цій сценічній притчі, долаючи нагромадження побутових подробиць, він прагне тримати лінію задуму, домагатися чистоти виконання. В образі людини-творця, уразливої, але щасливої нескінченністю і різноманіттям творчості, як у джазі, є запорука варіацій людської природи. Адже це нові історії, незвичайні і дивні, гідні втілення. Значить, театр не закінчиться ніколи, бо у нього завжди будуть історії, які є кому розповісти.   

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець