Поляк і патріот — синоніми!

Що таке варшавська «кокетерія»

Не бездумне кокетування, а щось осмислене й цілеспрямоване чується в цьому нині суто польському слові — кокетерія. У Варшаві на тому ж етапі будівництво стадіону, який готують до чемпіонату Європи з футболу, що й у Києві. Але балки під його дахом оснащені лампами, і в темряві він видається царською короною. Країна живе в очікуванні змін на краще. Принаймні, сьогодні в Польщі найкращі економічні показники серед усіх постсоціалістичних країн. Але на фанфари часу ніхто не витрачає. А ось блиснути передчуттям неабиякого успіху вдається, і в дуже різних напрямках.
Звичайно ж, мене найбільше цікавило сьогоднішнє життя колег. За 16 років, в 16 керованих мною театральних фестивалях різного масштабу («Київська парсуна», «Сузір’я», «Київ-Травневий») брали участь 16 польських театрів. Останні роки не радують постійністю діалогу наших сцен. Тому важливо зрозуміти нам, мешканцям театрального простору, який помітно вужчає, як процвітають державні театри і примножуються приватні в наших сусідів. Один відставний український політик сказав якось: «Пора інтелігенції рятувати країну, доки політики і бізнесмени її не розжували і не виплюнули один на одного». У Польщі проблему розвитку економіки і демократії усвідомлюють не як завдання окремих осіб, а як гонор народу, культурно-духовну поставу кожного громадянина. І в цьому немає кокетування сьогоднішнього дня. Це стає ніби аурою таланту, переможним шармом кокетерії багатовікової гідності нації.
У Центрі знань ім. Миколая Коперника, який нещодавно відкрився у Варшаві, пістрявіють рекламні плакати про Рік Марії Склодовської-Кюрі. Діти з батьками охоче і зацікавлено навчаються тут по три-чотири години. Чудеса хімії, механіки, фізики розкриваються в дослідах, які вони проводять самостійно. Поляки розумні, винахідливі й добре засвоюють знання — це читається не на плакатах, а в очах відвідувачів Центру.
Поляки знають свою історію, увіковічують її героїв. Поляк і патріот — синоніми! Ця нота панує в Музеї Варшавського повстання. Я дуже здивувався, коли побачив, що з розміщених у різних місцях експозиції календарів відвідувачі зривають аркуші та притискують до грудей зібрані таким чином власні літописи. Виявляється, на кожному з них міститься опис історії одного з 72 останніх днів відчайдушної боротьби за волю.
У репертуарі польських театрів почесне місце посідає національна класика. Театрали стверджують, що польська культура традиційно живе, передусім, чеканням великої п’єси. А доки над нею працюють і у відверто розважальному матеріалі приховано, не напоказ, завжди проголошуються високі людські ідеали, завжди є важливим життєвий вибір і духовна висота героїв. Я побував на прем’єрному показі й на виставах, які йдуть другу і третю сотню разів. Зали були незмінно повні навіть без традиційної для наших театрів абсолютної жіночої більшості.
Прем’єра «Конформіста» за А. Моравіа, поставленого в Театрі загальнодоступному (Powszechhy) у формі слайд-фільму, де відображено сцени краху особистості героя. Партнери героя — Марчело (Міхал Ситарський) втягують і випробовують двозначними ситуаціями, а його вибір є підставою для емоційного осмислення епізодів власного життя. Маленькі побутові радощі, жалюгідні пристрасті, паростки честолюбства, порошинки гордині зжирають капітал душі. Режисер М. Фьедор проголошує: людина без життєвої позиції приречена на вбогість бездуховності.
У спектаклі Театру Сучасного (Wspolczesny) за п’єсою Даніела Коласа «Шкарпетки. Опус 124» ексцентрично-комедійно починають свій «театр у театрі» зірки польського театру та кіно. Пьотр Фрончевський і Войцех Пшоняк в образах колись знаменитих музикантів, які наважилися самостійно влаштувати концерт-спектакль, демонструють грандіозний арсенал засобів акторської виразності. Млосна примхливість, буркотіння, відчуженість, відданість сцені, служіння професії, сміх і сльози, відчай, істерики, сила волі, неординарний характер — усе це становить симфонію акторського дуету.
Від килимових клоунів через сентиментальну арлекінаду — до строгості фраків проходять вони як через здатність експериментувати й помилятися, сміятися із себе й вибачати інших і, нарешті, працювати безупинно — так і саме так розуміючи талант.
Наскільки режисер і керівник театру Мацей Енглерт у цьому спектаклі економний у постановочних прийомах, настільки ж щедро він укріплює ними п’єсу Мак Донаха «Поручик із Чишмора». Історія вбивства улюбленого кота члена парамілітарної організації (його блискуче грає Борис Шиц), про яку він дізнався по телефону, катуючи розжареною праскою представника конкуруючого угруповання борців за вільну Ірландію і разом із тим за свободу ірландських котів, заводить механізм помсти. Кров тече рікою, фонтаном з одного ворога, бризками з іншого. Її виносять зі сцени відрами, а по стінах вона стікає кровопадами. За смерть котеняти життя віддали всі! У тому числі — сам герой, якого вбиває його кохана, котеня якої він убив, помстившись за свого кота. Насправді із заціпеніння до реготу доводить гротескність ситуації, характерів, устремлінь у цій простій і важливій історії про Божий дар життя. Дар, який однаково величний в усіх його земних іпостасях.
Кокетерія! Це не показна краса і не жонглювання здібностями й можливостями. Як на мене, це диво радості буття авансом. Оптимістичний погляд у завтрашній день, добре світло майбутнього, задоволення сьогоденням. І нехай це здорове відчуття обігріє всіх на світі!
22/03/2011
«День» №49