При витоках душі його


Куди йде сучасний театр, показав фестиваль «Діалог» у Вроцлаві

Саме з діалогу почався театр, з потреби вирватися за межі вічної скрути виживання і спроб вийти на горні стежки життя. А там зрозуміти, що буденне і небуденне, сучасне й несучасне, важливе й неважливе. Саме такі дорожні знаки на маршруті цьогорічного міжнародного театрального фестивалю «Діалог» у Вроцлаві встановила його організатор і натхненниця, знана польська режисерка Христина Мейснер.
У Ханої перший в світі дорожній знак позначав місце, де імператор В’єтнаму мав залишити коня, аби пішки йти до власної бібліотеки. Долучитися до сценічних прочитань сьогодення, залишити примітивно-побутове бодай на кілька годин без уваги, скоординувати власний індивідуальний життєплан із загальнолюдським поставив собі на меті цей один із найпрестижніших європейських фестивалів. У ньому нема офіційної або VIP-програми, як на Единбурзькому чи Авіньйонському фестивалях, немає журі і конкурсу (між артистами, режисерами, театрами), як у Каїрі чи Парижі, немає розподілу вистав (за знаходженням на головному чи побічних напрямках), як в Амстердамі або в Делі, але є чітко сформульоване генеральне хвилювання, так точно виголошене класиком польської літератури Генріком Сенкевичем: «Куди йдеш?»
Відповідь проста — до порозуміння в Європі, на всій землі через культуру.
Перша вистава — пролог фестивалю гоголівська «Шинель» — у постановці Аліни Куппернхейм та Паоли Джанніні, «Театро Мілагрос» із Чилі. Простий сюжет про втрату вистражданої і омріяної відповідної службовому рангу емблеми доцільності існування — шинелі, заявив тему брендування життя, боротьбу за ознаки успішності. Можливо, сам жанр — театр маріонеток — спрямовував глядацькі роздуми у царину абсолютної залежності людини, підвішеності над безліччю прірв житейських. Проте перенос класики у ляльковий театр завжди породжує великі очікування і дуже рідко їх виправдовує.
Після великого успіху на минулому фестивалі вистави «Римські канікули» її режисер Іво ван Хове цьогоріч реалізував спільно з фестивалем проект «Росіяни» за чеховськими п’єсами «Платонов» та «Іванов».
Герой першої шукає відмінностей кохання, другої — кохання приголомшуючого на все життя. На величезному даху, де відбувається дія, як з димоходів дим, кудись щезають ідеали дружби, любові, вірності, порядності про які весь час говорять пристрасно, впевнено і з усмішкою ці дивні росіяни. Власне, перша сцена вистави, у якій приймає душ голий слуга-здоровило, а родичі й гост,і що зібралися на день народження, по брудних закутках мучать один одного зізнаннями, підозрами, образами, захопленнями, визначає конфлікт духу й тіла. Висновок цілком співпадає з назвою книги фінської журналістки А.Л. Лаурен, написаної після багаторічної роботи у сучасній Росії — «У них щось з головою, у цих росіян». Але, як не дивно, саме це робить героїв вистави дуже привабливими у світі розрахунку та економії почуттів.
Вистави італійця Ромео Кастелучі формулюють зовсім новий жанр саме фестивального спектаклю. Складно собі уявити їх плановий прокат хоча б тому, що вони зобов’язують глядача якщо не приймати естетику режисера, то хоча б мати мужність її витерпіти. А на багато вистав, ще й публіки нефестивальної, назбирати складно. Та й сама атмосфера мистецьких діалогів прихильна до пошукових перебільшень. Це як на показах моди. Ідеї цікаві, носити неможливо. Улюблені режисерські прийоми ті ж, що й у виставі «Гей дівча!», про яку наша газета інформувала у № 173 за 11 жовтня 2007 року.
Це дослідження персони, співставлення особистості і громади, виразний трюк і брутальний виклик моральній нормі. Дія нової вистави «Перед обличчям Бога» відбувається на фоні величезного від сцени до стелі лика Ісуса. Син, вибігаючи ранком на роботу, подає літньому батькові ліки, влаштовує біля телевізора, вдягає поверх піжами у білосніжний халат. Вже біля дверей його зупиняє батьківський плач. Виявляється, старий не втримався, і фекалії забруднили одяг, білий шкіряний диван. Син знімає піджак, вдягає рукавички, приносить таз із водою, роздягає батька і починає його мити. Вимивши, вдягає на нього памперс, чисту піжаму, влаштовує біля телевізора на вимитому дивані, йде до дверей, і знову його зупиняє плач старого батька. Усе повторюється з усіма побутовими подробицями. Те ж відбувається втретє, вчетверте, вп’яте... В якийсь момент здається, що обом не вистачить самовладання, та син збирається й виконує знову свій обов’язок. Старий все ж таки відпускає сина, лягає у білосніжне ліжко і, залишившись на самоті, бруднить простирадло, подушки, полотно із зображенням Христа. Коричневі плями розтікаються по лику. Раптом за тканиною, як під шкірою обличчя, ніби хробаки, починають рухатися в усіх напрямках людські фігури, продовжуючи забруднювати зображення, а коли тканина повністю намокає, шматують її. Та лик Ісуса не зникає, а проступає проекцією на стінці. Тоді на сцену виходять юні школярі. Дістають зі своїх рюкзаків гранати і жбурляють в обличчя сину Божому. Кожного разу потужні спалахи світла і гуркіт вибухів сліплять очі і пронизують тіло. І з кожним вибухом росте глядацьке сприйняття або протест проти мізерної брутальності у ставленні до волі Всевишнього. Агресія проти Бога — всього лише слабкість духу. Випробування життям, приниження життям, безсилля перед смертю — вічні іспити сили духу людського.
Є такий сталий вислів: «ходить, як поляк до костьолу». Показ цієї вистави саме на польському фестивалі — рішення досить ризиковане. І справді половина зали не аплодувала, ніхто привітально не встав у фіналі. Проте ніхто і не пішов не додивившись виставу, значить, вистачило сили дійти у такому жорстокому діалозі до кінця.
Вистава «Замок Зіса. Танцюристи» у першій частині розповіла історію невиліковного аутичного хворого напівсліпого. Його внутрішній зір виявився багатшим, ніж у зрячих, а теплота, наполегливість і материнська любов монашок замку творять диво — прозріння. У другій частині (мовою танцю) було представлено різдвяну гру сімейної пари у шлюбну зрілість, старість і знов молодечу пристрасть. Іменита італійська режисерка цих одноактівок Емма Данте виявила володіння засобами фізичного театру, красномовними пристосуваннями безтекстової дії. Щодо емоційних вражень, то, мабуть, не дарма і одразу після вистави, і наступного дня на дискусії дуже часто згадувався успіх її попередніх вистав.
«Сучасний театр» Вроцлава у «Діалозі» взяв участь виставою «Прощання з осінню» за романом С.-І. Віткевича. Індивідуальні революції повсякденного життя, якими існують герої цього хрестоматійного тексту, дають їм гострі відчуття свободи, естетичного, інтелектуального, сексуального задоволення. І якщо на початку минулого століття цей текст сприймався як метафізичні передчуття кінця старого світу, то сьогодні здається це роздумами про цивілізаційний глухий кут або про приреченість людства. Якщо додати, що чудовий ансамбль високопрофесійних артистів грає це пристрасно, то зрозуміло, що нефальшиві ноти відчаю примушують навести різкість у погляді на (не)-достойність, (не)-пам’ять, (не)-бачення, не-(силу), не-(сказане), не-(згідність).
Саме в таких дуальних опозиціях, перед назвами вистав, кожного дня розкривався непроголошений заклик фестивалю до визначення кожним глядачем своєї позиції.
Вистава «Симулякро» компанії «Ресентіда» з Чилі до безкомпромісності зіткнення позицій додала присмаку імітації принциповості. Спочатку актори, як годиться для фестивалю, робили щось незрозуміле, але цікаве, потім до цього додали свого національного колориту, тоді кожен сповідально розповів якусь власну, караючу серце, історію. Нарешті усі вони вибухнули непідробною ненавистю до всіляких грантів на культуру — бо не до неї, коли їсти нема чого. «Краще б дали на хліб!..» Сором гільйотиною нависає над фестивальною залою...
Вакуум німоти артисти знімають шепотінням: «Може, їм не сподобалось?». Ніяково вклоняються, пронизливо вдивляючись в очі глядачів, нарешті дружньо посміхаються... Аплодисменти знімають напругу, а душа театру вболіває за дітей своїх...
Не тільки з простих, приємних і веселих діалогів складається мудра бесіда театру, та саме вони розкривають, транслюють, формують хвилювання душі його.
До діалогу з театром, наш добрий друже, глядач!   

 

01/02/2012
”День” №16