Сто валіз страждань

Експерти одноголосно присудили премію за кращу режисуру Едуарду Митницькому
 
У Чеховських п’єсах кабалістичні мотиви зустрічаються досить часто. Прислухайтеся, як колишній лікар описує гру в лото незадовго до самогубства Треплєва в п’єсі «Чайка» (26, 66, 1, 88).
Фундатор Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра Едуард Митницький, схоже, теж надає чимале значення цифровим формулам. Відомим Чеховським п’єсам він дає свої заголовки: «5 пудів кохання», «26 кімнат»... Ну, а про кількість спектаклів у діючому репертуарі «лівобережців», варто говорити окремо. Зараз 38, а бувало і більше сорока! Це явище Театру драми і комедії давно пора зареєструвати в Книзі рекордів Гіннесса. Упевнений, нічого подібного більше в світі немає! Феномен цей дуже дорогий. І справа не лише у зберіганні декорацій, костюмів, реквізиту. Уявіть, як артистам тримати роками в своїй пам’яті тексти і ролі зі спектаклів, які граються часом один раз на місяць або й рідше. Слова пригадати може і не так складно, а ось зберігати пам’ять почуттів...
Часом мені здається, що серед різних мотивацій цього явища, саме масштаб емоційної території, що зберігається, із різноманітністю її рельєфу, є основним у роздумах про доцільність матеріальних і духовних витрат.
Глядач, що прийшов на нинішнє прочитання «Трьох сестер» опиняється на малій сцені перед стіною із 94 валіз (сценограф Олег Лунєв). Ті, що укладені ручками до зали здаються скриньками великої картотеки, з яких вийматимуться перипетії життя героїв. Потім виявляється, що це «стіна плачу» слов’янської душі. Коли через цю стіну починають перестукуватися, стає ясно, що валізи порожні, але нікому з тих, що живуть за їхньою стіною не підняти й одного. Бо пожитками всього життя всіх і кожного виявляються самі страждання і гаряча, млосна, безумна або любов із розрахунку до них.
Усе починається з дня народження молодшої сестри Ірини (Анастасія Киреєва), який збігається з річницею смерті батька, що командував розквартированим у маленькому містечку полком. Те, що про цю обставину всі забули, дозволило режисерові Юрієві Погребничку в спектаклі Московського «Театру на Таганці» офіцерів представляти офіцернею, трьох сестер — дівицями жадібними до чоловічого товариства і тупої веселості, а всі патетичні розмови відбувалися на фоні, через або з польового нужника, розташованого в центрі глибини сцени.
Андрій Жолдак цю концепцію посилив перенесенням дії в радянські часи, коли привід почати пити з самого ранку наповнює весь день хмільними сльозами, поганим сміхом і алкогольним усепрощенням.
Режисер Митницький трактує цю сцену як гру в бажання щось змінити. Інфантильні військові у формах гімназистів (художник по костюмах Людмила Кисель) разом із паннами і прислугою жонглюють валізами на марші. Часто не в ногу і з явними проблемами чіткого розуміння команд «наліво — направо». Плаксивий Чебутикін (Володимир Задніпровський) приносить до ніг іменинниці свій безцінний дар — дешевий самовар — немов аванс за «приживальництво». У виставі режисера Аді Лупу Національного театру ім. Емінеску міста Тімішоара (Румунія) дуже дорогим самоваром Чебутикін хоче купити місце нового батька сімейства, на що він претендує, як людина, яка залишилася без сім’ї через вірну і безмовну любов до матері Прозорових.
Дует Тузенбаха (Володимир Цивінський) і Солоного (Андрій Мостренко) деколи трактують як суперництво такого, що соромливо закохується, з безнадійно закоханим, і від того уїдливим і зухвалим, — і як боротьбу солдафонства в офіцерському мундирі з несумісною з мундиром інтелігентською м’якістю. Або навіть як взаємовиключність декадентства і романтизму. У цьому спектаклі про зацікавленість, не говорячи вже про кохання обох до Ірини, здогадуєшся, скоріше, за її розфокусованим поглядом на обох, і то у фіналі спектаклю. Змагання цих кавалерів щось подібне до домашніх бойових учень, з умовними цілями. А страждають вони від браку мети — справжньої і гідної.
Самозациклений, самодостатній і самозакоханий Кулигін (Юрій Литвин) трактується як мученик родинних уз в ім’я прилюдної благопристойності. Його дружина Маша (Анастасія Трітенко) ними зовсім не переймається Поява в оселі нового чоловіка — Вершиніна — чудовий привід перевірити силу своїх жіночих чар. А те, що стара діва, сестра Ольга (Тетяна Круликовська), в емоційному діалозі з ним, без усяких надій на більше, могла б зміцнитися в чуттєвій спроможності, не зупиняє її у власному бажанні свіжо постраждати.
Дуже яскраво вирішений образ Наташі (Тетяна Комарова). У різних спектаклях я бачив такою, що мстить сестрам свого чоловіка за презирство, зарозумілість; що принижує сім’ю безвільних інтелігентів демонстративним фліртом із працівником міської управи Протопоповим (Олексій Трітенко) нарешті, жертвує собою ради дітей і чоловіка, що заклав будинок і що зрадив. Режисер представляє Наталію Іванівну привабливою провінціалкою, дбайливою матір’ю своїх дітей і добродушною мамочкою всіх Прозорових. І її флірт має очевидну мету — всіх якось прилаштувати в цьому житті. Її нав’язливість і прямолінійність можна б пробачити і навіть поспівчувати їй, що мучиться від безконечних рефлексій родичів. Якби жоден маленький епізод, єдиний спалах гніву, що спалює всю симпатію до неї. Коли Наталія за комір викидає із сім’ї Анфісу, яку Галина Корнєєва грає, як пушкінську няню. Стає соромно і боляче за власну сліпоту і відсутність щеплення від хамства.
І нарешті, полковник Вершинін (Анатолій Ященко) виявляється нижчим за всі очікування підлеглих і дітей колишнього командира полку, хоча повністю відповідає проголошуваним ними людським ідеалам. Перші і не згадують про субординацію, другі відчувають відвертий жаль до нього: що розм’як, постарів, із тінню хворої дружини і недоглянутих дочок за плечима. Щось схоже на кохання витає над всіма, але аж надто підрізають крила у неї загальним смутком і розгубленістю. Трактування образів режисером Е.Мітніцьким, їх детальне опрацювання артистами часом затуляють дороговказний промінь генерального хвилювання спектаклю. Дотримання за кожною, із пропонованих ліній, викликає відчуття власної — душевної, розхристаної. І так хочеться піти в буфет після першого відділення, при цьому не за водою або чаєм.
У другому відділенні, клубок страждань не убуває, але ниточками чогось особистого, потаєного, зв’язується з кожним глядачем, а до фіналу — зі всім залом. Приємна музика, що звучала під час спектаклю, у фіналі сердечним дробом пронизує всіх, що виявилися в цьому маленькому і безкінечному, важкому і невагомому, убивчому і світлому просторі чеховских і загальнолюдських страждань.
30/03/2011
«День» №55