«Театр – це другий фронт та мистецький культурний тил»

У Києві відбулися гастролі Першого українського театру для дітей та юнацтва

 

У час, коли гастролі — явище рідкісне, приїзд до Києва театру з іншого міста — подія. Особливо, коли це колектив зі Львова й до того ж, який майже десять років не демонстрував киянам свого мистецтва. Йдеться про Перший український театр для дітей та юнацтва. І хоч це була лише одна вистава, нещодавня прем’єра «Таїна буття» Т. Іващенко, глядачі майстерні «Сузір’я», де вона відбулася, склали власну думку щодо сьогоднішніх мистецьких пріоритетів одного з найстаріших театральних колективів.

Про діяльність театру «День» спілкувався з директором — художнім керівником Юрієм МИСАКОМ:

— Ми давно не бували в столиці, а такі поїздки для акторів відіграють значну емоційну роль, бо це і відповідальність, і радість, і якісь очікування. Колись були обмінні гастролі з Київським ТЮГом, ми згадуємо їх і дуже хотіли би ще раз здійснити великі гастролі у столицю. Але й такі нетривалі мають своє неоціненне значення. Дуже відповідально показувати свою роботу вимогливому київському глядачеві, ще й присвячену такій визначній постаті, як Іван Франко.

— Розкажіть про творче сьогодення вашого колективу.

— Наразі наш театр переживає певні зміни, новації. До традиційного репертуару для дітей додався дорослий репертуар, і це привернуло увагу до театру чи не найскладнішої аудиторії — старшокласників, яка за останнє десятиліття була майже втраченою для нас. Найпоказовішою в цьому сенсі виявилась вистава «Втеча з реальності» Т. Іващенко. Цей матеріал порушує болючі проблеми молоді, суспільства, дуже актуальний і надзвичайно цікавий для старшокласників. Вистава вийшла емоційною, яскравою, в ній присутня музика С. Вакарчука. Також неординарною вийшла й постановка другої вистави за п’єсою драматурга — «Таїна буття», де образ Івана Франка постає не хрестоматійним, а з іншого ракурсу — суто людського. До речі, мені здається, що в нашому мистецтві не вистачає творів із саме таким поглядом на наших духовних велетів, коли глядачеві стають зрозумілими душевні й людські переживання, коли ніби наближаєшся впритул до генія. Франко не пам’ятник, а жива людина. Бачу, як реагують, уважно слухають глядачі, а після перегляду в них виникають дискусії та зацікавленість, а це найголовніше.

— Чи використовуєте інші форми залучення молоді до театру, крім безпосередньо показу вистав?

— У нас існує проект «Театральна педагогіка», який я зініціював. Суть його в тому, що в усіх школах міста створюються театральні гуртки, діти готують свої роботи, а потім ми добираємо конкурсні роботи, і протягом тижня у березні показуються кращі роботи. Відбувається обговорення, діти бачать реальні результати своєї праці, вони змагаються, прагнуть перемогти, і це якнайкраще сприяє тому, щоб вони по-справжньому захопилися мистецтвом театру.

— Чи відбулися зміни у вашому колективі, встановився певний баланс сил, як відбувалися ці процеси?

— Як патріот свого театру, відзначу, що все гаразд. У театрі, який довго був запущений, треба було позбавитись баласту, що виник за роки бездіяльності. Я отримав підтримку управління культури, і ми розпочали перебудову. Когось звільнили, натомість прийшло багато молоді з акторського курсу, де я викладаю, і це дуже хороше поповнення трупи. Я започаткував політику запрошення на постановки інших режисерів, і це стимулює трупу та є потрібним для творчого пожвавлення. Відкрили малу сцену, сцену під колом, плануємо зробити «Кишеньковий» театр — експериментальний майданчик у кімнаті. Ми тісно співпрацюємо з мистецьким гуртом «Драбина», у нас відбувались також драматургічні читання. Зараз спільно з «Драбиною», режисером Андрієм Приходьком та художником Богданом Поліщуком ставиться п’єса «Зерносховище» Наталії Ворожбит. Кілька років тому ми розпочали працювати і для дорослого глядача, робити так звані вечірні вистави, це значною мірою розширило нашу глядацьку аудиторію.

— Нині багато діячів мистецтва допомагають бійцям АТО і переселенцям із Криму та сходу. Знаю, що ваш колектив теж не стоїть осторонь, коли наша країна палає у вогні війни...

— Як і інші львівські театри, ми даємо благодійні вистави, переказуємо кошти, закуповуємо для військових теплі речі, прибори нічного бачення, декілька наших працівників було призвано до армії. Велику акцію ми провели в межах проекту «Театральна педагогіка». Спільно з управлінням освіти, навчально-методичним центром освіти Львова провели благодійний аукціон-ярмарок виробів, що їх діти виготовили власними руками. Діти виявили дива фантазії, вони створили найрізноманітніші речі — від живопису до різних смаколиків, а виручені гроші ми передали на реабілітацію поранених бійців АТО, які перебувають у львівських госпіталях. Наші актори їздять із концертами до поранених бійців — це такі душевні зустрічі. Лікарі відзначають, що актори зробили справжнє диво — поранені, які тижнями не розмовляли, під кінець зустрічі разом із нами заспівали «Червону руту».

Я вважаю, що театр — це другий фронт та мистецький культурний тил. Зараз дитячий театр мусить працювати ще активніше, бо це наше майбутнє. Найбільше моє бажання, щоб наш театр пожвавлював театральне життя Львова. Є чудова творча молодь, творчо працюють головний художник Дар’я Зав’ялова, балетмейстер Нінель Збєря, чергові режисери, всі об’єднані бажанням творчих відкриттів на нашій сцені.

— До деяких театрів Західної України і до Києва зверталися актори з окупованих територій, і вони знаходили підтримку й розуміння колег, ваш театр теж долучився до цієї благородної справи?

— Так, до нас звернувся режисер із Донецька Євген Чистоклетов, свого часу він працював і в Макіївці — тоді, на щастя, була вакансія режисера, і зараз він уже приступає до роботи в нашому театрі...

Нині існує загальна проблема для всіх українських театрів. Вона полягає в недостатньому розумінні значення культури для суспільства. Культурою ніхто особливо не займається упродовж багатьох років. Необхідна розробка стратегії, певна дорожня карта, за законами якої треба жити. Лише об’єднавшись навколо культури, ми переможемо!

Алла ПІДЛУЖНА