Точка розуміння

Місто Плзень мале, але знамените на весь світ чарівним джерелом пива. У підземному ресторані пивоварного заводу розумієш, що це цілком сучасне виробництво овіяне великою таємницею натхнення декількох поколінь пивоварів. А от у тому, що в цьому місті процвітає Міжнародний театральний фестиваль, ніякої містики немає. Просто, на відміну від нас, уже реформоване місцеве самоврядування й бюджетне фінансування в Чехії працює на знищення провінції як у географії, так і в культурі. Паралельно з фестивалем декілька днів на центральних вулицях працює виставка професій і парад профтехучилищ. На тлі колапсу професійної освіти у нас (замовлення на виготовлення літаків “АН” є, а кваліфікованих робітників для їхнього складання давно немає) ця акція лунає симфонією трудовому люду.
Фестиваль тихо інтригував виставами, що, схоже, не вкладаються в жодну концепцію ні за драматургією, ні за форматами, ні за логікою запрошення закордонних колег. Але оскільки культура – організм саморегульований, то й частинка його – Плзенський фестиваль, саморегулюється в змістовних розмовах про особистість і час.
Перша побачена вистава була визнана найкращою в минулому празькому театральному сезоні. Опера Моцарта “Тіт”, поставлена в Національному празькому театрі режисером Ірсулом Херманом в декораціях сценографа Карла-Арнста Хермана (Німеччина), вкотре продемонструвала дивну особливість цього виду мистецтва існувати, не змішуючись у двох формах сценічного буття – новаторського й традиційного. Якщо в драматичному театрі доречним є вислів “так уже ніхто не ставить”, що констатує єдиний рівень європейського театру, то в опері як ставили, так і ставлять або експериментують без великої надії на те, що інновації приживуться.
Коли музика й голоси гарні, ще не відомо, що краще. Згадана вистава виявилася найкращою завдяки чудовому збігу всіх складових на краще. Декорації вистави являють собою дуже схожий на горло, тунель, що починається від авансцени. Потім виявиться, що у ньому є двері. Весь рух відбувається на нахиленому подіумі, як сходження на вершину або падіння з висоти. Чорна діра в кінці тунелю то засмоктує, то зупиняє сліпучим світлом. Костюми героїв чорні, білі й червоні. У чоловіків довгі шинелі, у жінок коктейльні сукні. Багато реквізиту. Виконуючи арію прощання з владою, цар викидає з кишень ключі. Його слуга, блазень-прес-секретар жадібно їх підбирає, але двері знову зливаються зі стінами. Не скажу, що вперше бачив хор, який співає з глядацьких лож і оркестрової ями, але артисти це робили з таким ентузіазмом, що цей прийом набув першої свіжості. Опера виявляла пристойну драматургічну гру співаків, щоправда не спочатку (можливо, через урочисті промови перед виставою), але тим паче приємно, бо подолання скутості – свідчення майстерності, а не залежності від настрою.
Уранці наступного дня в дитячому театрі Плзеня “Альфа”, де є вистави, що, як перший урок, починаються о 8.30, гуманні організатори опівдні показали підбадьорливо смішну “Казку Казок”. Відома всім “Рукавичка” тут виявляється автобусною зупинкою на краю села. Коли раптово починається дощ, два здоровані, які запхалися до павільйону останніми, разом з іншими благополучно зруйнували його. Дощ немов занімів від побаченого, й усе закінчилося дружним сміхом. У виставі сміху дуже багато, й, можливо, саме він сприяє засвоєнню моралі, яку ненав’язливо подає театр дітям.
Вдячні за дружні оплески дітей і дорослих, артисти зіграли (як здалося, на додаток до обов’язкової програми) інтермедію про червону квіточку на ім’я “Пісту”. Квіточка- рукавичка відкривалася величезними хтивими губами, цілком однозначно прагнучи певних частин тіла артистів, й дії та звуки теж були лячно конкретними.
“Федра” празького театру “Друге” в режисурі Хани Бурешової, скульптурна, зі східними мотивами в декораціях, костюмах, гримі й музиці, розігрується на сцені перед величезною скляною стіною. Краплі на прозорій “стіні плачу” віддаляють царствену самотність Федри від її жіночого щастя. Неволю в шлюбі з чоловіком, який давно зник безвісти у воєнних авантюрах, цілком логічно змінити на любовний союз iз його сином від першого шлюбу. Самозакоханий красень-хлопець жінками не цікавиться взагалі, хоча й прикривається забавами зі служницями.
Коли несподівано повертається законний чоловік, Федра охоплена коханням без взаємності, змучена безкінечними очікуваннями, одержима ненавистю до чоловіків, для яких кохання, жінка, сім’я нікчемно малі порівняно з самоствердженням на війні (раніше) або в бізнесі (тепер). Актор – хор – коментатор, який супроводжує глядачів у лабіринті загальновідомого міфу красномовною мімікою, закінчує розповідь суфійським обертанням. Його дзвоноподібне вбрання охоплює всепоглинаюче полум’я.
“Споріднені натури” І.В.Гете представлена молодими акторами празького Дейвицького театру як калейдоскоп сцен.
Костюми змінюються від часів Відродження до сучасних, інтер’єри – від історичного до абстрактного, манери, характери, смаки кружляють навколо незмінної людської суті. Мабуть, якщо представити весь фестиваль як одну виставу, то саме пошук цього вічного зерна людяності і є його наскрізною дією.
Остання побачена мною фестивальна вистава “Дика качка” Г. Ібсена в постановці Національного норвезького театру з Осло. Ібсен знаменитий дослідженням ситуацій, пов’язаних із сімейними цінностями, моральністю, честю героїв, що перевіряються особливостями родинних стосунків і особливо щирістю жінок. Проста історія про чистоту шлюбних стосунків і кровних зв’язків сьогодні набуває масштабу норм людської моралі. Улюблена дочка молодих батьків боїться принесених дідусем iз полювання диких качок. А коли батько, дізнавшись про дошлюбний зв’язок своєї дружини, починає цуратися дитини, підозрюючи, що вона не його кровна дочка, дівчинка накладає на себе руки, застрелившись з дідової рушниці.
Перипетії сюжету не мають великого значення, бо історія звучить дико, коли сьогодні всиновлюють дітей, незважаючи на націю й расу. Світ змінюється дуже швидко, і якщо колись жити в епоху змін вважалося нещастям, то сьогодні треба розуміти, що інших часів уже не буде. Щоправда, зміни від змін відрізняються. Інтернет повернув листування, а комп’ютер знищив вбудованим редактором безграмотність. Мобілка зробила повсякденністю контакти на будь-якій відстані. З технікою розібратися простіше, а от з людиною, схоже, стає дедалі важче. Б. Брехт у сорокових роках минулого століття казав: “Нещасний той народ, якому потрібні герої”. Слово “пафос” вживається сьогодні в інтонації лайливо-принизливій. А побачені у виставі герої стародавніх казок, епохи античності, Відродження в дні сьогоднішні виявилися допитливими й іронічними, терпимими й оптимістичними, недовірливими до будь-яких гасел. Можливо, це відчуття, по-перше, дуже особисте, а по-друге, властиве суто картині фестивалю в Плзені?
А чи не в цьому таємниця живого театру – досягнення спільної для сцени й залу точки подоби розуміння.
22/02/2008
”День” №33