У пошуках молодості...
Якимсь хльостким поцілунком безапеляційної чарівності починає Сергій Безруков яскраве, пристрасне й незабутнє побачення з глядачем. Він упевнений в успіху, він смакує його з перших митей, не кваплячи час прощання, виховує солодкий біль його приходу.
Не має значення, на чию честь оплески київської театральної публіки були яскравішими – Безрукова чи Олега Табакова, у фінальному поклоні всіх учасників прем’єри Московського театру студії п/р О. Табакова “Безумний день, або Одруження Фігаро” не відпускали довго, приймали провінційно захоплено, без поправок на вимогливий смак і власну значущість – словом, щиро, з нотами захвату й урочистою мелодією шанування.
І воно було того варте. Робота серйозна, не гастрольна шипучка, а справжнє шампанське, хоч і відкривається без піни й шуму. Про шампанське та Бомарше режисер Костянтин Богомолов замислився, схоже, в ту мить, коли збагнув, що від зіставлення з геніальною виставою театру Сатири в постановці Валентина Плучека й Андрієм Мироновим у ролі Фігаро не втекти. Тому використав чимало прийомів. Гору знахідок. І все ж довелося від комедії положень увійти в положення мелодрами.
Вистава ще дуже “зелена”, напевно “накатається”, але радше в напрямку зрозумілості й полегшення острівців "мораліте", а не в шаленому калейдоскопі комічних ситуацій.
Фігаро украли цигани в його знатних батьків 30 років тому. Десять років тому він написав боргову розписку багатій пані, зобов’язуючись повернути гроші або одружитися з нею. Пані виявилася його матір’ю. Роздуми про важку жіночу долю, що виникають із цього, навіть у виконанні чудової Ольги Барнет здаються, м’яко кажучи, наївними.
Зазвичай ранній статевозрілий Керубіно, котрий втручається у все й надає інтризі, що швидко розвивається, радість подолання труднощів, здався зайвим, хоча залом майнула чутка – чи це не син Табакова (у програмці чітко – Родіон Долгірєв).
Зазвичай стрімкий і пристрасний фінал, у якому граф Альмавіва (О. Табаков) зваблює власну дружину (М. Зудіна), а Фігаро (С. Безруков) на зло господарю опиняється з його дружиною, яка насправді є його, Фігаро, нареченою (І. Пєгова) вийшов цілком статечним і повчальним – на кшталт “куди ви чоловіки дінетеся, якщо такі дами вас захочуть”.
Утім, як у питаннях усі відповіді, так у початках усі фінали.
Фігаро-Безруков у першому монолозі, майстерно пародіюючи табаковську манеру говорити, згадує і про те, чого вчив “старий”, і про те, що його, “молодця”, він колись одружив. У виконанні Табаковим ролі Графа Альмавіва не стільки включення в інтригу на швидкостях ревнощів і пристрасті, скільки батьківсько-хазяйський нагляд за ростом паростків свого посіву. І передусім у майстерності Безрукого. А це цілковита захопленість тим, що відбувається, щедра зміна формул емоційного сприйняття фактів у єдиному на всю виставу, але різному в кожному епізоді – слабкому або сильному, яскравому або приглушеному явному або замаскованому, – ДІЄВОМУ АЗАРТІ а-ля Табаков у молодості.
Під час обміну враженнями в антракті й після вистави, все не вдавалося вивудити з пам’яті атрибути пізнаваності цього не почерку навіть, а стилю акторської гри. І на ранок наступного дня дійшло, пригадалося, виявилося: “У пошуках радості” – п’єса В. Розова, і фільм за нею 1960 року режисерів Г. Натансона і А. Ефроса “Гучний день”. Олег Табаков – романтичний юнак, зриває зі стіни шашку діда-будьонівця і трощить міщанський побут радянської сім’ї! Хто бачив – обов’язково пригадає. Хто був на описуваній прем’єрі – вдихнув цей аромат спадковості по акторській крові, бо голос її зміцнював голоси всіх артистів театру.
Чудовими декораціями Лариси Ломакіної, на жаль, не вдалося повною мірою насолодитися глядачам, котрі сиділи у партері. Басейн, доріжки, гра з кольорами й корабликом на воді передбачають споглядання згори і розраховані на залу для глядачів у формі амфітеатру. Саме так працюють практично точнісінько такі самі декорації М. Френкеля в однойменній виставі київського ТЮГ на Липках. Басейн, сходи збоку, місток, що з’єднуючий їх, обіграються вельми винахідливо (режисер – В. Гирич). До речі, дуже рекомендую цю виставу подивитися бажаючим – для порівняння, всім без винятку – для задоволення.
Слуги просценіуму – тріо оленів, потім лебедів, потім просто лакеїв чудово пластичні, цілком гармонійні з декоративним рішенням, поки що недостатньо вмонтовуються у виставу, яка вийшла.
І все-таки творців постановки об’єднує бажання прочитати Бомарше по-своєму, відкрити нове, здатність бути радісними й молодими, проголошувати безжурне торжество театру.
Не має значення, на чию честь оплески київської театральної публіки були яскравішими – Безрукова чи Олега Табакова, у фінальному поклоні всіх учасників прем’єри Московського театру студії п/р О. Табакова “Безумний день, або Одруження Фігаро” не відпускали довго, приймали провінційно захоплено, без поправок на вимогливий смак і власну значущість – словом, щиро, з нотами захвату й урочистою мелодією шанування.
І воно було того варте. Робота серйозна, не гастрольна шипучка, а справжнє шампанське, хоч і відкривається без піни й шуму. Про шампанське та Бомарше режисер Костянтин Богомолов замислився, схоже, в ту мить, коли збагнув, що від зіставлення з геніальною виставою театру Сатири в постановці Валентина Плучека й Андрієм Мироновим у ролі Фігаро не втекти. Тому використав чимало прийомів. Гору знахідок. І все ж довелося від комедії положень увійти в положення мелодрами.
Вистава ще дуже “зелена”, напевно “накатається”, але радше в напрямку зрозумілості й полегшення острівців "мораліте", а не в шаленому калейдоскопі комічних ситуацій.
Фігаро украли цигани в його знатних батьків 30 років тому. Десять років тому він написав боргову розписку багатій пані, зобов’язуючись повернути гроші або одружитися з нею. Пані виявилася його матір’ю. Роздуми про важку жіночу долю, що виникають із цього, навіть у виконанні чудової Ольги Барнет здаються, м’яко кажучи, наївними.
Зазвичай ранній статевозрілий Керубіно, котрий втручається у все й надає інтризі, що швидко розвивається, радість подолання труднощів, здався зайвим, хоча залом майнула чутка – чи це не син Табакова (у програмці чітко – Родіон Долгірєв).
Зазвичай стрімкий і пристрасний фінал, у якому граф Альмавіва (О. Табаков) зваблює власну дружину (М. Зудіна), а Фігаро (С. Безруков) на зло господарю опиняється з його дружиною, яка насправді є його, Фігаро, нареченою (І. Пєгова) вийшов цілком статечним і повчальним – на кшталт “куди ви чоловіки дінетеся, якщо такі дами вас захочуть”.
Утім, як у питаннях усі відповіді, так у початках усі фінали.
Фігаро-Безруков у першому монолозі, майстерно пародіюючи табаковську манеру говорити, згадує і про те, чого вчив “старий”, і про те, що його, “молодця”, він колись одружив. У виконанні Табаковим ролі Графа Альмавіва не стільки включення в інтригу на швидкостях ревнощів і пристрасті, скільки батьківсько-хазяйський нагляд за ростом паростків свого посіву. І передусім у майстерності Безрукого. А це цілковита захопленість тим, що відбувається, щедра зміна формул емоційного сприйняття фактів у єдиному на всю виставу, але різному в кожному епізоді – слабкому або сильному, яскравому або приглушеному явному або замаскованому, – ДІЄВОМУ АЗАРТІ а-ля Табаков у молодості.
Під час обміну враженнями в антракті й після вистави, все не вдавалося вивудити з пам’яті атрибути пізнаваності цього не почерку навіть, а стилю акторської гри. І на ранок наступного дня дійшло, пригадалося, виявилося: “У пошуках радості” – п’єса В. Розова, і фільм за нею 1960 року режисерів Г. Натансона і А. Ефроса “Гучний день”. Олег Табаков – романтичний юнак, зриває зі стіни шашку діда-будьонівця і трощить міщанський побут радянської сім’ї! Хто бачив – обов’язково пригадає. Хто був на описуваній прем’єрі – вдихнув цей аромат спадковості по акторській крові, бо голос її зміцнював голоси всіх артистів театру.
Чудовими декораціями Лариси Ломакіної, на жаль, не вдалося повною мірою насолодитися глядачам, котрі сиділи у партері. Басейн, доріжки, гра з кольорами й корабликом на воді передбачають споглядання згори і розраховані на залу для глядачів у формі амфітеатру. Саме так працюють практично точнісінько такі самі декорації М. Френкеля в однойменній виставі київського ТЮГ на Липках. Басейн, сходи збоку, місток, що з’єднуючий їх, обіграються вельми винахідливо (режисер – В. Гирич). До речі, дуже рекомендую цю виставу подивитися бажаючим – для порівняння, всім без винятку – для задоволення.
Слуги просценіуму – тріо оленів, потім лебедів, потім просто лакеїв чудово пластичні, цілком гармонійні з декоративним рішенням, поки що недостатньо вмонтовуються у виставу, яка вийшла.
І все-таки творців постановки об’єднує бажання прочитати Бомарше по-своєму, відкрити нове, здатність бути радісними й молодими, проголошувати безжурне торжество театру.