Життя варте того, аби його святкувати!

З нагоди головування Польщі у Раді Європейського Союзу до Києва було привезено потужну програму Міжнародного фестивалю «Конфронтація Театральна». Вистави «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським та «Фердидурке» за В. Гомбровичем театру «Провізоріум», «Голод Кнута Гамсуна» за К. Гамсуном та Т. Дорстом театру «Centralny» та «Drammen theater»; «Турандот» за оперою Дж. Пучіні театру «neTTheatre» та Групи «Coіncіdentіa»; «Хор жінок» інституту Театру ім. З. Рашевського стали вагомою часткою нового Київського міжнародного театрального фестивалю «Дім Химер». Директор Інституту М. Новак у лекції «Польща країна театрів» наголошував на участі театрів у політичному житті нації.

У рамках відзначення 40-річчя побратимства Києва та Кіото у столиці України побували офіційна та мистецька делегації з Японії. Ми почули «Музику Імператорських палаців» та спеціальну вокальну композицію у виконанні ансамблю «Дружба Кіото-Київ», насолодилися майстерністю солістів «Terada Ballet».     Яка потрібна нагода нам, аби було пред’явлено власну програму мистецького життя всієї країни і столиці як для внутрішніх потреб, так і для репрезентації себе в інших країнах?
Прямі аналогії не підходять. Україна головує в Комітеті міністрів Ради Європи, але про мистецьку складову цієї подій ніхто і гадки не має. А міжнародний мистецький фестиваль міст-побратимів «Київ-травневий» чотирма роками неіснування продемонстрував цілковиту байдужність столиці до власного міжнародного іміджу. Звичайно, винні у цьому хтось із минувшини або сучасна економічна скрута.     
А, можливо, держава тут ні до чого?    
Розкріпачення від соціалізму принесло громадянинові волю. Сьогодні він має сам дбати про медичне обслуговування, освіту, накопичувати кошти на пенсійний вік тощо незалежно від держави. Ну суто революційна ситуація — народові держава не потрібна, а сама держава новочасних функцій не усвідомлює і затято тримається за старі. Наприклад, охорона територіальної цілістності і непорушність кордонів. Так уже давно безліч кордонів садами поросли. Економіка доводить свій всесвітній статус різної важкості проблемами в кожній окремій і всіх країнах разом. Вочевидь відбувається планетарний процес формування нових націй, але не за національними ознаками, а за культурним рівнем. Про що б ми не заговорили: релігія, екологія, медицина — саме рівень культури у кожній галузі буття народів, держав, урядів, лідерів — визначає тенденції симпатії або неприязні. До порозуміння на вертикалі від глибинних мотивацій до високих узагальнень веде мистецтво. Можливо, наупевнініше це робить театр як найсинтетичніший з усіх мистецтв. Він, як наглядач за музикою при китайському імператорі, подає сигнали про настрої і потреби суспільства. І коли хтось каже, що театр сьогодні в Україні здебільшого розважає, а не веде серйозної розмови, то це не питання фінансового виживання. Це діагноз: у нашому життєплині збільшується дефіцит свята.
Для українців це особливо важливо. Важливо, щоб хата була побілена, комин розмальований, сорочка вишивана, садок, неначе рай, а тоді вдарити лихом об землю, та й заспівати веселенької. Якщо держава цього не розуміє, то може йти в Європу або ще кудись, але без народу.
Сьогодні так багато будується, реставрується, відкривається. Радіймо! Проте у кращому випадку це закінчується розрізуванням стрічечки під оркестр. А хіба це не нові дороги до щастя, не мости, які єднають Україну, не розв’язання гострих проблем, а тільки транспортні розв’язки? Раптом 20-річниця Незалежності святкується концертом хай найкращих, але винятково естрадних виконавців. Хіба такий захід не повинен у радості єднати всі покоління українців?
А святкування Дня знань не повинно піднести авторитет учителів, наставників, батьків, не зобов’язано слугувати налагодженню поважного діалогу поколінь? Інтерпретація врочистостей демонструє ідеали держави і значить знов ж таки її якість. Намагання зібрати якомога більший загал і перетворити його у веселий натовп, щоб відпрацювати спонсорські гроші, не демонструє патріотичності навіть за умови густого виголошування відповідних гасел. Якісні вуличні свята, театральні фестивалі, музичні конкурси, художні виставки, книжкові ярмарки — це все знов та сама якість держави. Дуже важливо, аби на ній був знак державного інтересу і підтримки.
Царі й генсеки захлано дбали про народ. Тепер народ дбає про себе. Кожен іде до свого щастя, і актуальна функція держави полягає у тому, аби рух цей був безпечним абсолютно для всіх. Тоді скоординовані і шанобливі ми стаємо народом дорогим сім’ї нашої — планети. Очільники не закликають затягати паски, а святкують кожен момент порозуміння людей і держави, людей і природи, людей і часу з усіма його викликами. 
Бо це і є моменти не звичайного існування, а наповненого життя. Життя, в якому є радість служіння цінностям сімейним, загальнолюдським і вічним. Життя не варте того, аби його проживати. Життя варте того, аби його святкувати! Святкуймо кожну мить життя!
13/10/2011
Голос України № 191