Зірковий пил

Станіслав Мойсеєв продовжує пошуки й відтворює стиль камерної вистави на великій сцені.
Прем’єра вистави «Зірка, або Інтоксикація театром» у Національному театрі ім. І. Франка, на перший погляд, ще одна спроба зробити п’єсу «Якість зірки» з бенефісної справжньою. На цій самій сцені з нагоди свого ювілею це намагалися зробити Ада Роговцева з режисером Олексієм Лісовцем. Змагально, а може й ні, до ювілею Поліни Лазової взявся за її постановку головний режисер театру Станіслав Мойсеєв.

Насправді вистава виявилася виразним продовженням виголошеного попередніми виставами «Квітка-будяк», «Ерік ХІV» і «Така її доля» маніфесту нового керівника Національного театру.

Його констатуючу частину представляє перша сцена, в якій прибиральниця у блискучому виконані Олени Хохлаткіної збирає пилосмоком, звіює зі сцени зірковий пил.

Щоби метафора читалась однозначно, у фіналі всі учасники вистави цей самий зірковий пил вибивають із червоних оксамитових завіс, яким сценограф Володимир Карашевський надав образу повзаючих, літаючих, затасканих і священних колон храму театру. А сама вистава наголошує на пріоритеті персонального й водночас консолідованого естетичного почуття.

Говорити виставами — технологія театрального виробництва. На жаль, сьогодні і в національних театрах, не кажучи про різко пошукові, дуже багато тих, що багато працюють, але мало думають.

Нормально і трагічно водночас, що інтенсивність духовного життя митця виявляється надважкою для його фізичних можливостей. Звідси нервові зриви, образи, заздрощі й безліч гріхів, за які талант благає вибачення. Власне, про чохли, гальма та екстаз таланту — ця вистава.

На початку словесний вінегрет, пов’язаний з центральною подією п’єси — написанням молодим драматургом Брайаном Сноу (Іван Залуський) нової п’єси, зводиться до насильницьких спроб режисера та виконавців докорінно переробити «чудовий текст» з огляду на власні потреби.

Головний режисер Рей Малколм у виконанні Богдана Бенюка разом зі своїм асистентом Тоні Орфордом, якого кумедно-манірно грає Дмитро Чернов, маніпулюють всім та всіма. Героїня, випробовуючи терпіння колег, перевіряє на них всю потужність та переконливість своєї гри, яка, по суті, є сенсом її життя і на сцені, і поза нею. З густим, а часом і нудно-солодким ароматом примадонни грає цю роль Поліна Лазова, в житті людина абсолютно не позірна й доступна.

Ця ж робота стала ще й доказом її особистої мужності. Поліна грала призначену прем’єру через декілька днів по смерті сина. Про відміну або те, щоб відкласти на потім, думки не було. На сімейній вечірці франківців після прем’єри актриса подякувала колегам за особливу теплоту, з якою вони, кожен — скільки міг, забирали на себе її нестерпний біль...

Прем’єр театру Джеральд Вентворт — з аристократичною легкістю, притаманній виконавцю ролі Володимирові Нечипоренку, елегантно-прагматично викидає текст, який видається йому зайвим. А коли всі приступають до роботи, раптом, ні сіло ні впало, їм підносить шампанське сам Чехов... З напрочуд вишуканим смаком грає Вадим Полікарпов цей епізод, яким режисер-постановник заступає на територію абсурду, яким демонструє ту творчу волю, ту режисерську фантазію, які збирають епізоди з віктюковськими танцівниками, спокусливою кушеткою з руками прими та інші фантасмагорії в чітку фігуру сміливості імпровізаційного пошуку.

Про акторів треба писати закохано, з подробицями, з розумінням внутрішніх ходів ролі. Є сподівання, що цю насолоду вдасться отримати від нещодавно надрукованої книги директора театру Михайла Захаревича «Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка». Тільки газетного простору для цього замало.

Головне, що матеріал для вглядування в артистів подають вистави Станіслава Мойсеєва. Він продовжує перевірений під час роботи в Молодому театрі стиль камерної вистави на великій сцені. До його творчої команди входить не так уже й багато акторів з природною невимушеністю творчості, яка не позбавляє саму творчість здобуття сенсу та визначеності відповідальністю перед даром життя...

Плин вистави уколами сенсу поступово вводить у стан розуміння її асоціативного ряду. Подробиць про п’єсу, яку готує віртуальний театр, немає. І лише костюми акторів (художник костюмів — Наталія Рудюк) дають зрозуміти, що йдеться про події епохи Просвітництва. Це дає надію, що декларації про новітню європейськість нашого мистецтва поступово й виважено, принаймні у франківському майбутньому, достойно зреалізуються.

Прийом театру в театрі надає алюзіям безмежний простір. У центрі глядацької зали той самий режисерський столик, за яким проводив репетиції С. Данченко, нині працює і С. Мойсеєв, і за яким не може всидіти режисер, роль якого у виставі з неперевершеною майстерністю грає Б. Бенюк.

Ми з дружиною свої прем’єрні квіти нікому не вручили, а поклали всім трьом на цей пульт управління злетів і падінь у мистецькому безмежжі. Ф. Енгельс писав у листі молодій драматургесі: «Що глибше захована тенденція, то є краще для художнього твору». Не вражаючи власною глибиною, «Якість зірки» стала матеріалом для багатозначного театрального послання про напрямок подальших пошуків франківців.

Самоіронія, іманентно властива всім українцям, у жорсткому світі театру вимагає особливої мужності. Її ніколи не буває забагато. Але поки що у виставі вона незрідка буває саркастичною там, де мала б бути по-доброму іронічною. Можливо, це проблема комедії, яка завжди дозріває на глядачеві.

Ступінь висміювання хитромудрих інтриг, знак, з яким їх сприйматиме глядач, ще вимагають прокатного уточнення. Гра розуму аналітичного, який робить висновки на основі відмінностей, і розуму реактивного, який використовує тотожності, має по-снайперськи влучити в закладений творцями сенс.

Чистоту срібного голосу прем’єрного дзвоника дуже легко заглушити розмахуванням похвальними лахміттями й невиліковною зацікавленістю в успіху колег. Глядачеві треба дивитися виставу «поголеними очима», писати ж про неї варто, щоби мистецьке самопізнання дарувало дотики щастя...

Словом, комедія, як завжди, дає веселу нагоду бути серйозним.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України
16/03/2016
Газета ”День” №45, (2016)